Коли сину виповнилось 9, то почав він у мене питати про тата. Я спочатку відсміювалась, на інше тему переводила, але згодом зрозуміла, що таки доведеться щось вигадувати і казати йому. Справа в тому, що син бачить свого тата ледь не щоденно, однак, точно не хотів би бути його сином.
Я була на восьмому небі від щастя, коли красень із п’ятого курсу звернув на мене увагу. Блакитні очі, біляве волосся і зріст під два метри. Та я була закохана в нього ще до того, як побачила, бо саме от таким був мій ідеал.
Павло ж, гарно залицявся і засипав мене і квітами і солодощами. Як виявилось, ми жили в одному районі столиці, от тільки доля ніколи нас не зводила раніше, напевне, то вона мене шкодувала.
Привів Павло мене до матері на знайомство і я звідти вийшла ледь живою, бо ж такої зверхності і зневаги ніколи і ні від кого не отримувала.
— А що то в тебе у вухах? – запитує у мене, – а-а-а-а, срібло? – а потім зневажливо. – То метал для тих хто золота придбати не може.
Так у всьому, бо ж і одяг я мала не такий і зачіска моя була не припустимою. Та жінка ще при мені сказала, що ніколи не віддасть свого єдиного сина за таку як я і що він вартий кращої.
Те, що я була вже при надії, стало ще однією причиною для того, аби наш шлюб ніколи так і не відбувся. Бо ж для Рити Валеріївни подібне було неприпустимо просто. Та куди там, у мене стійке враження склалось, ніби ми у середньовіччі живемо. а не в сучасному світі.
А Павло? Такий рішучий, говіркий і швидкий, він поряд мами ставав і нижчим і німим і сором’язливим. Мене захищати він наміру не мав, більше того у його погляді почала з’являтись мамина зверхність і зневага. Він, навіть не знайшов совісті зі мною розійтись по-людськи. Просто почав уникати, а при зустрічі робити вигляд, ніби й не знає мене зовсім.
Ми часто із сином зустрічаємо їх на ринку: Павла і його матусю. Вона йде попереду. Та сама горда постава і погляд цариці. Ну а Павло тягне позаду кравчучку. На голові старенька шапочка півник, погляд у землю, аж ніби нижчий став. Зрідка Рита Валеріївна кличе його до себе і дає скуштувати чи то пряника, а чи сиру:
— Беремо? – запитує, але не дочекавшись відповіді купує, або йде далі, а Павло покірно тягне ту тачку далі.
Дивлюсь я на нього і все ніяк не можу зрозуміти – де я розгледіла принца?
А сину? Сину я складу гарну історію про справжнього тата і про те, що він його любив, але доля забрала того прекрасного чоловіка з нашого життя. Можливо, він колись і дізнається всю правду, але точно не від мене.
Є випадки, коли, коли казки рятують. Ну хіба ж ні?
Головна картинка ілюстративна.
