Коли я на заробітки їхала у моїй квартирі донька із зятем залишились. Тоді вони ще не були одружені, тож ніяких серйозних розмов не було. Лише після весілля донька попросила у мене дозволу залишитись жити у мене. Мовляв. оренда дорого, а так вони назбирають на свою. І ось минуло вісім років, у моєму житті стались колосальні зміни, от тільки донька цього розуміти не хоче.
Доньку я сама виростила, дала освіту і на ноги поставила. Для цього мусила працювати і підробляти. за вісімнадцять років я жодного разу не була у відпустці.
Для мене то розкіш просто. Ставала і листівки роздавала коло метро, якщо таки мене відправляли на відпочинок. Я ж добре розуміла, що я у себе сама і дбати про все сама повинна. От і трудилась рук не покладаючи.
А коли донька моя виросла і я зрозуміла, що Ліля вже стала самостійною – подалась в Англію. Там уже п’ять років працювала моя співробітниця колишня. Теж мама-одиначка.
Вона мене одразу попередила, що робота досить таки складна, але оплата гідна. Поїхала я.
Лілю не саму залишала. На той час вона уже проживала зі своїм Вадимом. Діло йшло до весілля і я поїхала аби мати гроші і сукню доні придбати і гарне свято влаштувати. Донька залишилась у моїй квартирі зі своїм кавалером. Тоді мова була про те, що вони на власне житло збиратимуть.
Спочатку я працювала і передавала гроші додому. зять із донькою ремонт у квартирі робили. Потім, я авто їм придбала, адже бачила, що молодій родині воно необхідне.
Саме в Англії я познайомилась зі своїм чоловіком теперішнім. Джованні значно старший від мене. Підприємець з Італії, він приїхав до господаря ферми на якій ми працювали у справах. Закрутилось все несподівано і швидко. Я й незчулась, як вийшла заміж і переїхала в Італію.
Саме з того моменту і почались у нас непорозуміння із донькою. Вона якогось дня зателефонувала до мене із щапитанням, коли ж я передам чергову суму їм на життя. Говорила про те, що треба гардероб дітям оновити і що вони із Вадимом планують відзначити річницю свого шлюбу із друзями, а це витрати.
Тоді я вперше Лілі відмовила. Я лиш приїхала в нову для себе країну. Поки ще сма не розуміла, що буде і як. звісно, я мала свої збереження, але відсилати все доньці порахувала не розумним. Усе чесно їй пояснила, чекала, чого завгодно, але не того, що донька почне мені дорікати:
— Господи, мамо, ти хіба дитина маленька? Як можна було зважитись на таке? Мала своє стабільне життя, так ні – перевернула все догори. Ти ж доросла людина. Як ти могла покинути все заради невідомості. А нам як тепер бути?
То вперше вона мені так говорила. До того, вона була тихою і доброю маминою дівчинкою. Але, нажаль, такі розмови у нас тепер часто. Періодично вона зі мною перестає розмовляти, адже дуже ображена на те, що я більше не хочу її сім’ю підтримувати.
Шлюб у мене досить таки щасливий. Джованні люблячий чоловік і мені із ним справді добре. Я маю свої гроші і він не контролює, куди я їх витрачаю. Я б могла доньці передавати певну суму, але після такої поведінки просто не хочу.
Моя подруга каже, що я не права і що життя складне. Як би там не було, а донька у мене одна. Хто знає де я голову прихилю, може лиш дитина моя коло мене й залишиться.
А мене такий жаль точить. Все у вухах оті її слова про те, що я диш про себе думаю.
Невже треба простити і забути бо то єдина моя дитина?
02,08,2023
Головна картинка ілюстративна.
