Коли я подалась на заробітки, діти мої уже були дорослими а чоловік остаточно скотився “до ручки”. Мене ніщо вдома не тримало, навіть кіт і той із тієї оселі втік, тож і я не стала там триматись. Минуло двадцять років і я повернулась, от тільки ніяк зрозуміти не можу одного: чого усі на мене ображені.
Напевне, я була б щасливо заміжньою жінкою. якби не моя свекруха. Вона перетягувала свого сина із сім’ї у свій дім постійно. Я прошу допомогти мені на городі, Павло йде, а вона біжить лементить, як я могла чоловіка до жіночої роботи узяти.
Або, сарай будувати вирішили. Матеріали придали, а вона аж у стаціонар злягла, адже материнське єство не може дивитись на те, як невістка її єдину дитину експлуатує. Так і згнило усе, жили усе життя без хліва, кури у мною збудованій времянці сиділи.
Надумав мій чоловік авто купувати, Волгу стару, аби ви розуміли. Звісно, я проти була, нащо за те корито в борги влазити, але свекруха поперек зробила – таки позичила грошей і те авто сину подарувала. Як результат: стояла та нерухомість на подвір’ї і мали де кури нестись влітку, бо на ремонт тієї “ластівки” грошей ні в кого не було, я вже не кажу про те, скільки треба було на бензин.
А потім узагалі почав мій Павло за комір заливати. Я повезу, що треба зроблю, ніби як до нормального життя повернеться. А тут свекруха спеціально до себе кличе, своєю домашнью пригощає. Ще й дивується щиро, коли я починаю обурюватись:
— А що таке, мені спеціаліст казав, для здоров’я треба.
От так ще тягнула я того воза без коліс, поки діти росли, а як пішли вони на свій хліб то і я зі своєї хати геть подалась. А що мене там тримало? Павло, який світу білого не бачив? Стара свекруха, що в усьому мене винною робила, чи город у сорок сотих урожай з якого чоловік точно винесе?
Поїхала я до сестри двоюрідної у Неаполь. От знаєте, багато хто жалівся на тугу за рідним краєм, казали, що важко на чужині, а от у мене цього не було. Навпаки, я щаслива була, що нарешті звільнилась.
Майже двадцять років я за кордоном працювала. Спочатку в Італії, потім у Канаду з подругами поїхала. Могла б і там залишитись, але порахувала, що краще мені із заробленими грошима все ж в Україні буде. Мала я відкладену досить таки значну суму, от на ті гроші і покладалась.
Повернувшись перш за все придбала дві квартири: однокімнатну і двокімнатну. Одну у нашому районному центрі поруч із дітьми моїми, а двокімнатну в столиці. Робила це для того, аби столичну квартиру в оренду здавати і мати власний дохід. Грошей шкодувати на ремонт не стала, та й квартира в гарному комплексі, тож і здаю далеко не за 800 доларів.
Рік я усе налагоджувала, ремонтувала, до ладу доводила, а коли все стало на свої місця до мене донька прийшла:
— Мам! – Каже так спокійно, – Ти б не могла б нас виручити? Ми із чоловіком порадились, досить уже на чужих людей працювати, вирішили власну справу розпочати. Ти б нам для старту не могла б кілька тисяч дати?
Я аж голову в плечі втягнула. Якось не очікувала я того. Ніколи ні в мами, ні у рідні грошей на свої потреби не просила. Всього у житті сама досягла, а тут так просто “дай”. Питаю, коли вони планують повернути ту суму, а донька дивиться здивовано:
— Тобто “повернути”. А нічого, що за останні двадцять років ми від тебе лиш фото і торби із передачами бачили. Аліні мама за п’ять років квартиру придбала, а я мушу за свою кредит платити, зате в тебе, аж дві. І ти ще кажеш “поверніть”?
Пішла зі сльозами на очах, образилась, на дзвінки не відповідає, каже, що я жадібна.
З сином приблизно така ж розмова відбулась, тільки він авто хотів і ремонт. Чомусь, саме я повинна була все оплатити. Теж мої квартири згадав і те, що я їм нічим ці роки не допомагала.
Але от мені цікаво стало, а я мушу? Сину 43, донці 45, мені 67. То кому у цій ситуації соромно повинно бути?
Так, я придбала собі житло і окрему квартиру для того, аби мати за що жити, адже пенсії у мене не буде. Так що повинна дітям віддати, бо вони щось собі надумали?
От скажіть, мою позицію так важко зрозуміти?
Ну хіба ж я жадібна?
Катерина З.
23,09,2023
Головна картинка ілюстративна.
