– Ти мене навіть на каву не запросиш, – він був щиро здивований.
– Слухай, дякую, що підвіз, але мені не цікаво слухати про твоє життя. Тим більше, що ти за і пів години не спитав, як справи у наших дітей.
Я закрила дверцята автомобіля і пішла в свою затишну квартиру, де питиму чай зі щойно купленими еклерами! Рай!
Отож, мій п’ятдесяти однорічний чоловік два роки тому сказав, що він ще ого-го, бо його приймає тридцятирічна жінка, і не просто приймає, а кохає і ладна з ним піти на край світу. А я велетенська брила, яка лежить на його шляху до щастя з «великою кісткою і важким характером». Посунулася я легко, бо вважаю, що жити з людиною, яка тебе проміняла на молоду шкіру, то не так говорить про ту жінку, як про мене – з ким я живу? Що то за людина була поруч зі мною всі роки, а я її не розкусила, прикрашала та виправдовувала. А тут вже нема як виправдати і треба робити те, що найважче – вибір між собою і своєю гордістю.
Майно ми розділили порівну, що викликало обурення в чоловіка. Але я йому нагадала, що його кохана його приймає безумовно, то хай приймає без майна. Звичайно, що мені все це далося не легко і я витратила рік на те, щоб прийти до тями, перестала себе в усьому обвинувачувати, почати розуміти, що ж мені приносить радість. А доля мене таки порадувала і моя старша донька привела на світ донечку! І любов до онучки мене зцілила, я знайшла для чого маю жити і почала жити.
І ось якось гуляючи з онучкою я оторопіла – назустріч мені з коляскою йде мій Вадим. Проте, на відміну від мене, не світиться від щастя, а волочить ноги. Звичайно, що ми зустрілися поглядами і я не відвела свій, бо цей чоловік мені чужий.
– Хочу тебе з онучкою познайомити, – кажу йому, – Раз ти на хрестини не прийшов.
– Та я не мав як, але я подарунок переказав на картку, – каже він втомлено і давай мені переповідати своє життя.
Виявилося, що молода жінка мріяла не про кохання до персони Вадима, а про те, щоб мати повноцінну родину – дітей і чоловіка. Оскільки перший пункт вона вигризла, то не бачила проблем з наступними.
– Вона сказала або дитина, або вона мене кидає, – з сумом констатував колишній.
І ось та жінка повністю сконцентрувалася на дитині. А мого доволі егоїстичного чоловіка залишила без уваги і при цьому слідкувала аби він не впав і чужі обійми, тому контролювала кожен його крок, відслідковувала на телефоні де він є і не соромилася по кілька десятків разів на день телефонувати.
– Я хочу посидіти та новини почитати, кави попити, а вона мені дитину з коляскою і вперед. Я так втомився.
А я тільки реготала, адже він зовсім не змінився, бо як не приділяв уваги дітям двадцять з гаком років тому, такий і тепер, тільки більше полисів.
А знаєте, що ще я помітила? У мене з лиця не сходила посмішка, коли я дивилася на онучку, а в нього й тіні усмішки не було, коли він дивився на свою дитину. І я вкотре себе запитала – з ким я жила всі ці роки?
Аж ось тепер він мене чекав біля моєї роботи і наполіг, що підвезе, бо на вулиці мороз і знову почав жалітися на безкомпромісну дружину і крикливу дитину. А мені не хотілося це слухати, мені було абсолютно байдуже, навіть тієї приємної зловтіхи не було, хотілося просто більше ніколи його не зустрічати.
Історія заснована на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
