Кожну весну повторюється одне й те саме, якесь помутніння спадає на мою матір, я називаю його «поклик землі». Мама перестає чути, що я їй кажу, вона бачить перед собою лише відра і рядочки, але найбільшим стимулом є сусіди, адже головне, посадити раніше від усіх і потім питати з таким мнимим співчуттям:
– Ви ще не посадили? Та нічого, Бог дав погоду, то ще посадите.
А потім пошепки, але так аби чули ці сусіди казати: «Та як спати до полудня, то звичайно, що останні будуть садити».
Починається вся ця процедура доволі цивілізовано: мама каже на який день ми маємо до неї приїхати, щоб допомогти з городом, я погоджуюся і на тому ми розходимося.
Ви розумієте, що треба владнати всі питання з роботою, що у мене, що у чоловіка, попередити дітей та вислухати, як вони не хочуть їхати в село, бо там нема інтернету і вислуховувати цілий тиждень оте ниття.
Якби ж то лише діти ремствували, але ж і чоловік долучається до хору, що він хоче відпочити, а я вічно йому з тим селом не даю життя.
До наміченої дати у мене вже сіпається око і трясуться руки, зібрані сумки, де передбачено все на випадок апокаліпсису.
Ми вже не говоримо між собою, бо «нема з ким», але в село їхати треба.
І ось на цьому кульмінаційному моменті роздається телефонний дзвінок. Так, телефонує мама перепитати чи ми приїдемо і коли я її запевняю, що ми будемо, вона каже:
– Ти знаєш, то лише грядка залишилася і я не знаю чи й треба вам їхати…
В такий момент мені здається, що мій зойк облітає навколо землі і завмирає в горлі.
– Як посадила?
– Ой, Оксаночко, та отак з палицею вийшла, всі сусіди вже посадили та лиш на мене дивляться, що я чогось чекаю, коли Бог таку погоду гарну дає…
– Але я вам казала, що погода буде два тижні!
– Та казала, але ж ти знаєш, як то буває, нині одне, а завтра інше. Але я отак з палицею та ходила по пів відерка садила, та відпочину. Ти не переживай, зі мною все добре, я відпочивала, але ногу вже тягне, не можу зранку встати. Ой, не знаю, що й робити, бо треба досадити, а вже не можу. Але ти не їдь, бо що вже будеш їхати на ті кілька рядочків, ви більше проїдете грошей, ніж мені допоможете, а вам грошей треба, бо все на купованому, а я ж для вас стараюся, аби вам щось з села дати, бо заради вас я й живу…
І в мене таке питання – як можна водночас обвинувачувати людей і зізнаватися в любові? В мене в душі й так до того було вже не солодко, а тут ще оця совість прокидається: «Ех, ти, доця рідна, не могла матері допомогти? А мати старається, а ти в місті вилежуєшся! І як тебе земля носить?Мати з палицею ходить та навпочіпки, а ти?…».
Звичайно, що мої всі радіють, що їхати не треба, я розбираю сумку і почуваюся так, наче по мені стадо коней пробіглося кілька разів. Я вже не маю сили ні на що. Та я вже би краще на полі гарувала, ніж я маю отак почуватися! Мені точно було б легше морально. І я наголошую, що я перед отією датою маму запевняю, що приїду, щоб вона нічого сама не носила та не робила.
– Та не буду, ти що, я вже сили не маю, – запевняє мене вона, – То ж не молоді мої роки, коли я б на вас і уваги не звертала.
І я не знаю, чи то лише в мене така мама, чи то їй перемикає пам’ять, чи що з людиною відбувається? Хто має на таке якусь раду, то підкажіть, будь ласка, бо вже не витримую.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
