Отож, моя подруга Оксана носить за чоловіком жалобу, його раптово не стало, хоч ще дуже молодий чоловік був, що то є п’ятдесят років?
У них була ідеальна родина, з тих, що тримаються попід руку, виходять на балкон і посилають повітряні поцілунки за коханим, який йде на роботу.
Зізнаюся, що я ні-ні та й заздрила подрузі, що вона змогла створити таку міцну родину. Звичайно, що за таким чоловіком не гріх і посумувати, але ж не махнути на себе рукою!
– Для кого я маю чепуритися, для кого одягатися? Для кого усміхатися? Його вже нема!, – казала Оксана на поминках і наче тоді все було нормально.
Дійсно, Михайло і квартиру купив, дітей вивчив, будинок в селі вибудував, мріяв там жити і ходити на озера на рибу. Так онуків і не дочекався.
Проте, минув рік за ним, а Оксана й далі, мов та тінь, почала лише в церкву ходити та на цвинтар і все. До того ми могли зустрітися десь в кафе чи у когось вдома, посидіти та поговорити про все на світі, але тепер вона стала така, чужа чи що…
– Нема мені тепер ніякої радості, лиш, коли з Михайликом говорю та про Михайлика.
Ну, знаєте, я вже не готова була слухати про святого Михайлика. Давно мені треба було їй це розповісти, але я тоді не хотіла у все це влазити, бо знала, що вона це все не сприйме за правду, а я ще винна буду. Знаєте, як кажуть, що чоловік з жінкою помириться, а ви вийдете крайньою.
Я не хотіла втрачати подругу, а те, що їй чоловік когось має – то хай сама й дізнається, лиш не я це донесу.
Виявила я все зовсім випадково – побачила Михайла під моєю роботою, подумала спочатку привітатися, але чоловік був зайнятий іншим – палко обіймав якусь жінку, в якій я пізнала свою колегу. Вони сіли в його машину і поїхали. Я не могла рухатися і не вірила своїм очам. Як так? що мені робити?
Не знайшла нічого кращого, як почала Оксани уникати, бо сказати їй правду я точно не могла, бо ж вона не повірить, то по-перше, а, по-друге, що я аж такого побачила? Може, вони дуже були раді зустрічі, колишні однокласники, а я побіжу до Оксани?
Я тоді вирішила вияснити напевно і та колега не тримала язика за зубами. Говорила, що у них все серйозно і вона чекає, коли той чоловік остаточно кине жінку. А потім знову новина – та колега ходила вся сумна, бо той її живжик ще когось має і вона його з нею застала.
– Знаєте, я готова була чекати на нього, коли він покине дружину, але він просто скаче від однієї до другої і я не буду на нього витрачати своє життя.
Ось таким виявився Михайло, а Оксана тепер готова йому меморіал зробити і поклонятися. Я вирішила, що мають бути не лише мої слова, але взяла й ту свою колегу за руку і повела її до Оксани:
– Отак спокутуєш свою вину, бо так треба. Врятуєш її і Бог тобі простить!
Оксана не хотіла нікого слухати, але та жінка дуже переконливо все описувала і навіть таку деталь згадала, як вибирала їй подарунок в ювілейному.
– Я думала,що він мені купує, а він тобі на день народження купив. Я за своїм смаком вибирала. Тобі сподобалися ті сережки?
Аж тоді Оксана зблідла і виперла нас з квартири. До мене десь місяць не телефонувала, а мої дзвінки скидала.
А потім я її побачила на вулиці – зачіска, плащик яскравий, помада червона. Я не витримала і кинулася її обіймати.
– Ти мені пробачиш, – спитала її я.
– Так, я вже пробачила. Ходи пити каву я тобі все розповім!, – усміхнулася Оксана.
Тепер моя совість чиста – у моєї подруги все буде добре.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
