fbpx

Кума так єхидно усміхнулася і каже: «Лиш не кажи, що в тебе з ним нічого нема. Просто так вже чоловік жінці не допомагає!», а мені аж дух сперло – та як так можна!

Невже в свої п’ятдесят п’ять я маю виправдовуватися, що мені чужий чоловік допомагає?

Так, чужий, але вільний чоловік.

А як зараз виживеш, коли таке твориться? Коли зарплати маленькі? Звичайно, що треба якось запастися на зиму, а думати треба ще з весни.

Діти мої поїхали за кордон, а чоловіка вже кілька років, як не стало. Я рідну хату покидати не планую.

Спочатку жила в селі в маминій хаті, а там і з міської пані одразу прокинулися гени сільської трудівниці. У мене на вікнах вже ріс перець з помідорами, коли ще сніг лежав на вулиці.

Там картопелька, там петрушечка, огірочок, кабачок, цибулька… Всю весну і все літо спину не розгинаю. А ще ж треба й в місто на роботу по змінах встигнути.

Знаєте, я би й нічні зміни брала, щоб хоч не думати вночі ні про що, отак ліпити і ліпити пироги і не спинятися…

Бо вночі думки насідають і розумієш, що життя блиснуло і нема, і попри те, що й діти та онуки, а така самотність, що не передати…

І ось я зустріла Сергія зовсім випадково, майже стукнулися кошиками в супермаркеті. Хотіла вже огризнутися, аж він, одногрупник, «скількизимскількиліт»…

Ми не дружили і навіть не подобалися один одному, я б сказала, що мене такі ледачі та хитрі студенти дратували, все дай їм конспект, бо вони до ранку гуляють…

Але ж то коли було, а тут двадцять років минуло…

Та навіть і більше, бо я вже й забула, коли та зустріч випускників мала бути…

Перекинулися кількома словами і знову розійшлися. А що ляси точити – я вдова, діти з онуками за кордоном, а він кілька років тому розійшовся, жінка теж виїхала… В кожного своє…

Але знаєте, як то буває в тих супермаркетах – набрала більше, ніж могла донести…

Вже сушу собі голову, як я маю ті пакети додому доставити, як він знову на касі мене бачить і каже:

– Почекай, я розрахуюся і тебе підвезу. Староста, як не як була.

Я зраділа, але ж заплатити треба. Почала йому гроші давати, а він ніяк…

– Що ж, у мене борщ і шарлотка є, будеш?

– Буду, – просто сказав він, – Я до цих пір як не картопля, то макарони…

Він пообідав і пішов, ще дав свій телефон, щоб в разі чого телефонувала.

– Хіба картоплю копати, – засміялася я, але він цілком серйозно погодився.

– Добре, але з тебе гроші за бензин, – сказав і вже я погодилася.

І отак якось між нами почалося – я йому, а він мені. Я закрутки роблю – й на нього розраховую, щоб баночку дати, він приїде – біля хати наведе лад, покосить, поправить і мене з села з сумками забере і свою частку візьме, а я машину заправляю. Все чесно і без ніякого там кокетства, бо кожен зараз копійку береже.

І тут кума зі своїми натяками. Ніби на світі дуже легко жити і всі лиш про одне думають, а не думають, як то вижити…

– Якщо ти не хочеш з ним нічого мати, то хоч іншій жінці не заважай, – каже кума.

– Кому, – питаю я.

– Як кому? Може у нього хтось є, а ти зі своїми городами йому голову морочиш, а він міг би біля коханої жінки боки відлежувати, а не у тебе траву косити!

– Як боки відлежувати, – не розумію я далі.

– Господи, ти маленька?, – округлила очі кума.

І до мене дійшло… дійсно… А він мені не хоче казати, бо я йому і закрутки і зелень, запрошую на вечерю і з собою даю…

Ну, я жінка чесна і не хочу нікому дорогу переходити.

Поїхали ми в село, бо якраз гриби почалися і отак ми ходимо та збираємо, а я ніяк не можу розмову серйозну почати.

– Сергію, а ти … ну, ти… Не з примусу до мене їдеш?

– Тобто, – не зрозумів він.

– Ну, бо я тобі там щось даю, а ти хочеш віддячити от і маєш якісь непорозуміння з жінкою.

– Та у мене нема жінки… Чи ти на що натякаєш? У тебе є інший?, – бачу, що він розізлився.

– Та який інший, просто я твоєму щастю не хочу заважати, бо отак тебе взяла в обороти, як дружина, а ти ж вільний чоловік і мені нічого не винен…

– Тоді давай, я вже буду невільний чоловік? А що? Давай зійдемося? Чи ти проти?

Це мене застало зненацька… Ну, він вже не той гультіпака з інституту. Але ж і я вже не відмінниця… Хороший чоловік, добрий… Чом би й ні?

– Давай, – я аж зашарілася…

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page