Тетяна поспішала на роботу, як раптом відчинилися двері сусідньої квартири.
— Тетянко, а я чекала коли ви вийдете, — з відчинених дверей сусідньої квартири визирнула голова Олександри Федорівни, — мені сьогодні потрібно зробити красиву зачіску і манікюр.
— Добре, Олександро Федорівно, о другій годині влаштує? І я вас запишу на манікюр.
— Влаштує, звісно. Бо я сьогодні йду в театр, — і Олександра Федорівна задоволено посміхнулася.
Жінка прийшла в салон у піднесеному настрої, що дуже здивувало Тетяну. Два роки тому Олександра Федорівна лишилася без чоловіка Миколи. Вона важко перенесла втрату і відтоді мало хто бачив її у гарному настрої. Поки Тетяна чаклувала над її рідким сивим волоссям, Олександра Федорівна похвалилася, що ввечері йде до театру з кавалером. Після зачіски та манікюру і перед тим, як покинути салон, жінка сказала: «Дівчатка, оцініть, як я виглядаю. Все ж таки кавалер молодий, треба відповідати».
Олександра Федорівна була не просто поціновувачкою театрального мистецтва, вона була професійною актрисою і навіть мала якесь звання. Будучи давно на пенсії, вона не полишала свою діяльність і її іноді запрошували на невеликі ролі в місцевий драматичний театр.
І ось після тривалої туги за чоловіком, Олександра Федорівна раптом ожила, повеселішала, стала частіше відвідувати салон краси. А сказані нею слова: «Я, Тетянко, думала, що вже нікуди не гожусь, а мене покликали заміж», — викликали у Тетяни тривогу і певні здогадки: «Літню самотню жінку, яка живе у трикімнатній, повній раритетів, квартирі в центрі міста, кличе заміж молодий кавалер». Тетяна вирішила подзвонити Марині та все розповісти. Марина – донька Олександри Федорівни, проживала із сім’єю у сусідньому місті.
— Тетяно, спасибі за дзвінок, — відповіла Марина, — дивно, що мама мені нічого не розповіла, ми ж телефонуємо їй майже щодня. Мама не любить, коли втручаються в її особисте життя, тому розпитувати її про щось просто немає сенсу, вона лише образиться.
— Марино, я вам все розповіла тільки тому, що зараз літні люди часто зустрічають на своєму шляху не зовсім добропорядних людей. Я вам сказала, а ви вже самі вирішуйте, як вам бути.
— Я на вихідних відправлю до неї свого сина, скажу, щоб обережно все вивідав.
Владик, молодший онук Олександри Федорівни, часто гостював у бабусі і тому його приїзд у п’ятницю ввечері вкотре порадував Олександру Федорівну, але вона не здогадувалася, що цього разу Владик приїхав зі спецзавданням. У суботу Олександра Федорівна, нічого не приховуючи, але й не афішуючи, почала збиратися на прогулянку. Владик, відкидаючи варіант стеження за бабусею, вирішив запитати прямо: «Бабусю, ти збираєшся як на побачення. Не скажеш – куди йдеш?
— Вгадав. Саме – на побачення. У мене, Владику, з’явився шанувальник і сьогодні він запросив мене в ресторан. Я гадаю, він хоче зробити мені пропозицію, — і засміялася молодим сміхом.
— Чудово! А ресторан який? Придатний для романтики? — Продовжував здійснювати свій план Владик.
— Ресторан «На набережній». Ти обідай без мене, все готово, а вечеряти будемо разом.
Владик трохи почекав та поїхав слідом за бабусею. Він розмістився на єдиній лавці в сквері поряд з кафе і думав, як правильно вчинити, тому просто сидів і спостерігав за тим, що відбувається поряд із закладом.
Під’їхав автомобіль, з нього вийшла дівчина та зайшла в кафе. За кілька хвилин вона вийшла і попрямувала до машини.
— Дівчино, — звернувся до неї Владик, — скажіть, будь ласка, а зараз у кафе багато відвідувачів?
Дівчина зупинилася підійшла до лави і сіла поряд.
— Ні мало, там є вільні столики. Я ж приїхала за дідусем, але треба трохи почекати.
— Не повірите, а я за бабусею.
— Жартуєте? Я серйозно сказала, що за дідусем. У нього там побачення. Він зустрів жінку, в яку був закоханий ще замолоду. Наші пращури вміють кохати.
Познайомились. Віка та Владик весело спілкувалися та відволіклися від спостереження за кафе.
— Вікусю, давай відвеземо Олександру додому, — почули вони.
— Владику? Чому ти тут?
Перед онуками стояли дідусь Віки та бабуся Владика.
Увечері Олександра Федорівна розповідала Владикові:
— Ми з Федором познайомилися в театрі, він працював декоратором, а я красувалася на сцені. Він мені після кожної вистави дарував квіти. А одного разу підстеріг мене у гримерці і чмокнув, та так, що досі пам’ятаю. Я не могла відповісти йому взаємністю, адже він був одружений і у них вже була маленька дитина. А потім я зустріла Миколу, твого дідуся, і ми одружилися. З Федором ми зустрілися випадково, я його не впізнала, та й не пам’ятала, а він мене одразу впізнав. Коли діти виросли, дружина пішла від нього до іншого. Виходить, що зараз більше немає перешкод для нашого спілкування. — Бабуся глибоко зітхнула і продовжила: — Колю він мені, звичайно, не замінить, але Федір добрий. Хоча б буде з ким увечері попити чаю та поговорити.
— Бабусю, а чому ти назвала його молодим кавалером?
— Ну тому що він молодший за мене майже на п’ять років. До речі, Владику, я запросила Федора до нас на обід. А ти не хотів би, щоб Віка прийшла разом із ним?
— Так хочу.
— Я здогадалася і запросила й Віку.
Olʹha Petrivna.
Фото ілюстративне.
