fbpx
Історії з життя
Люди сміялись і крутили пальцем біля скроні. Не одна перепиняла жінку і починала повчати, що мовляв “отаке” точно пробачати не варто. Але вона Василя прийняла назад. От лиш з кумою не спілкується більше

Коли Ольга вийшовши з рейсового автобуса йшла селом до своєї хати, люди здивовано озирались, а дехто навіть не вітаючись зупинявся і здавалось, не вірячи очам роздивлявся жінку. «Ніби примару побачили» подумалось. А коли прийшла до рідної хати, отетеріла.

Чим ближче до рідного дому – тим менше сил залишалось. Ще зранку і не вірила, що професор дозволить повернутись додому. Майже два місяці провела дивлячись на світ крізь вікно палати. Нескінченні процедури і відсутність надії, хоч колись вийти звідти здоровою. Але два тижні назад – чудо. Професор вдивляючись у папірці посміхнувся і сказав весело:

— Пані Ольго, житимете довго і при здоров’ї. Трохи зміните харчування, та й від важкої роботи триматиметесь подалі і все буде у вас добре.

Не стрималась, підскочила з ліжка запищала і кинулась обіймати поважного сивочолого спеціаліста.

— Вік за вас молитимусь! – говорила втираючи сльози, – Дай Боже вам здоров’я!

А сьогодні зранку вручив виписку і попросив більше ніколи не повертатись.

— Нічого вам більше тут робити. І щоб я вас тут у себе більше не бачив.

Ольга похапцем зібрала речі і додому. Де й сили узялись. Їхала, а душа співала. Зараз чоловіку сюрприз зробить. Спеціально не попереджала. Ох і далеко ж вона від дому була! Зробивши три пересадки через шість годин дороги – нарешті рідне село. Ледь і дійшла до рідного двору. Глянула і отетеріла.

Паркану не було! Тридцять тисяч за нього віддали. Трудились вдвох на польського пана складаючи ті копійки, а його нема. Але то були лиш квіточки. Ввійшовши до будинку звернула увагу, що ні тюлі, ні штор, ні килимів на підлозі немає. Дві морозилки телевізор і комп’ютер теж кудись ділись. Хоч меблі на місці, але порожні. Дивани без постільного, а шафи без книг і посуду.

— Де ж Василь усе подів? – сказала собі знесилено.

Аж почула, що на подвір’я заїхала їхня машина. З тисячі впізнає її. Чекала Василя з роботи і лиш почувши звук її мотору, завше вибігала зустрічати.

— І, як ти мене відчуваєш? – казав голублячи.

Зараз вийшла тримаючись за стіну. Василь був не сам. Поруч із ним стояла кума Галька, на руках тримала їхнього чотирирічного сина. Обоє вмить зблідли, лиш малий голосно скрикнувши “мама” кинувся до Ольги.

— Ти жива? – питала дитина міцно притискаючись, – Тато казав, ти тепер янгол і ти на небі, а кума Галя моя мама. Ти ж не підеш знов на небо, мамо? Ти ж будеш тепер завжди зі мною?

Ольга усе зрозуміла. Поглянула на Василя, той якось боком, боком і до машини. Її найкраща з дитинства подруга, майже сестра лепетала:

— А, що, я лиш заради дитини погодилась! Він сказав, що надії вже немає. Що вже все! От я і погодилась. Дитину ж шкода.

Ольга нічого не відповівши з останніх сил обійнявши сина зайшла в дім і замкнула за собою двері. Сліз не було. Вона навіть не здивувалась, якась суцільна апатія.

Василь повернувся через три дні. Просив пробачення. Плакав і пояснював, що на той учинок його штовхнув відчай. Не знав, як далі жити одному з дитиною. Та й спеціалісти Ользі більше, як три місяці і не давали.

Люди сміялись і засуджували Ольгу. Але вона його прийняла назад. От лиш з кумою не спілкується більше.

А так, живуть, як і жили. Лиш паркан поставили дешевенький. Той так у куми і залишився.

Автор Анна Корольова.

Головне фото ілюстративне з вільних джерел.

You cannot copy content of this page