Мені 23, заміжня вже чотири роки. Старшому синові три роки, донечці – півтора. Про другу дитину просила безустанно моя мама, бо я одиначка і мамі це досі не дає спокою.
Переконувала, що двох легше вибавити, що потім складно буде знову до пелюшок повертатися і все заново починати. Обіцяла, божилась, що у всьому мені допоможе .Спочатку вона мені справді допомагала, а зараз буває у нас щораз рідше і рідше.
Виправдовується зайнятістю на роботі, поганим самопочуттям — та всім, що завгодно, аби не сидіти з онуками, які, як я розумію, все починають неабияк набридати. Я її чудово розумію, адже вона ще дуже молода, але від цього не легше.
Щодня одне й те саме – кручусь 24/7, як білка в колесі, а ввечері ледве до подушки доповзаю. Дзвоню мамі, прошу приїхати допомогти, а в неї вічні відмовки – і так прикро стає. Кинула одну зі своїми проблемами, сама живе на втіху, а до доньки та онуків їй діла немає.
Підкажіть, які аргументи використати, щоб навернути маму до онуків?
Аліна, 23 роки.
Фото ілюстративне.
