Мама зателефонувала мені і попросила з’явитись до неї на серйозну розмову. Я сприйняла її слова, як жарт, надто офіційним був її голос і слова їй не властиві. Коли я з усмішкою в усе обличчя і тортиком прийшла до мами, на мене очікував не зовсім приємний сюрприз.
З Генадієм ми у шлюбі 18 рік. Мені і справді з чоловіком дуже пощастило. За роки шлюбу ми із ним придбали квартиру у столиці, звели дім який використовуємо, як дачу.
Все це нам не з неба падало і не сам Генадій заробив – ми їздили на заробітки спершу, а потім з нуля організували власну справу. Якщо обоє зацікавлені. у сім’ї мир і все у родину, то й дім повна чаша.
А от брат мій людина дуже цікава. Він менший у нашій сім’ї, пізня дитина. “Мій мізинчик”, так про нього говорила моя мама. Якось так у нашій сім’ї все навколо нього завжди крутилось. Мама сама поклонялась йому і нас до того привчила.
Звісно, коли я пішла у самостійне життя то вже не опікувалась братом так. У нас своїх справ було повно, а брат тим часом теж свою родину створив. Бачились і спілкувались ми лиш на святах у батьківському домі.
Те, що мій брат розлучився і повернувся у дім батьків, для мене не стало несподіванкою. Надто моя мама втручалась у молоду родину. Доходило до крайнощів: супчик сину возила за три зупинки. бо жінка йому зранку свіжого не варила.
Я чесно кажучи була вражена своєю зовицею. На її місці розлучилась б уже давно, а та цілих три роки такого сімейного “щастя” витримала.
Мама була дуже щаслива поверненню сина під її крило. Прямо від щастя світилась і будувала райдужні плани на майбутнє. Мені було неприємно чути оце її: “Ми із синочком те, а от тепер він нарешті до мене повернувся, нарешті у нашій сім’ї все добре”. Ніби як не сорок років чоловіку, а десять.
І от, нещодавно, мама запросила мене на розмову серйозну. Я не сприйняла її слова за чисту монету. Не були мамі властиві такі слова, швидше. все те мені жартом видалось. прийшла з тортом і усмішкою на чашечку чогось міцненького, а тут брат і вона з обличчями серйозними.
— Ліно, – каже мама, – у тебе життя склалось дуже гарно. Ви з Генадієм, мов вареники у маслі живете. а от брату твоєму так не пощастило. Доки тато живий і я в силі і розумі. ми повинні подбати про своїх дітей. Це наш святий обов’язок, – і сльозу змахнула. – Ми говоримо прямо і офіційно зараз, аби потім не було у тебе до брата ніяких претензій – наша квартира віднині належить йому. Ми вже все оформили і завірили.
Не сказати, що я була була здивована, все ж чогось подібного я очікувала у майбутньому. Але стало прикро, до сліз просто.
Відколи мій брат на світ з’явився. у домі все довкола нього вертиться. Немає мене, мого життя, онуків, усе він. Я мамі допомагаю і фінансово і фізично, але подяки не маю, навіть на словах. Брат же ніде не працює, мамі і татові може таке сказати, що кучері ворушитись починають, а за це йому квартира у чотири кімнати.
Мамі я лиш сказала, що вони із татом поспішили, більше говорити не могла, пішла додому.
Чоловік мене заспокоює, каже, що нам того житла не треба і що в нас і так усе є. А мені прикро. так прикро, що словами не передати.
Не через квартиру, ні. тут щось інше і набагато глибше.
Скажіть, це тільки у моїй родині так, що одній дитині все, а іншій нічого?
Невже це скрізь так? Невже це нормально?
2008,2023
Головна картинка ілюстративна.
