Я росла в бідній родині, де знали, що таке нужда, тому допомагали один одному, як тільки могли. Бувало, що ми приїжджали в гості до бабусі, де вже була родина тітки і всі поміщалися в невеличкій кімнаті. В бабусиному домі місяця було на всіх, як і в серці.
Батьки їздили до бабусі що вихідні і ніхто не жалівся, що спати тісно, що їжа проста і праця важка.
А от я вже розлінилася чи що. Не можу собі пояснити, чому мені так важко живеться з дочкою і її родиною.
У мене їх двоє, Сашко і Марта, обоє любі і кохані діти, всю себе я їй віддавала і досі готова зробити для них все, що в моїх силах.
Але я більше не можу так жити. Я хочу виспатися в своїй квартирі, хочу піти в ванну в будь-який час дня і ночі, хочу спати на своєму ліжку, а не тіснитися на незручному дивані з онучкою.
Марта як вийшла заміж в двадцять п’ять років, то так відтоді й живе зі мною, а це на хвилиночку вже п’ятнадцять років, як вони от-от куплять квартиру.
Знаєте, хоч у мене й двокімнатна квартира, але місяця для п’ятьох людей виявилося дуже мало. Поступово діти перекочували в мою кімнату і поки були маленькі, то спали зі мною на дивані. А далі треба їй і ліжечка, і столу на уроки, і шафу для речей.
Я звикла до тісноти і гамору, але я не звикла до того, що мною користаються.
– Мамо, ти купила продукти?
– Мамо, ти забрала Даринку з садочка?
– Мамо, ти відвела Вадима на гурток?
– Мамо, ти приготувала вечерю?
І на кожне речення я казала, що у них є мама й тато, але донька перекручує все на те, що це мої онуки і я маю їй допомагати.
Тепер Даринці тринадцять і вона гучно включає музику в моїй кімнаті, може гримнути перед носом дверима, бо вона не в настрої. Вадиму сім і він не хоче ходити в школу, а хоче гратися в ігри, тому на єдиному ноутбуці в квартирі йде боротьба між ним і сестрою, а це крики… Далі сюди додається авторитетне слово батька:
– Марто, діти знову кричать – вгомони їх!
Далі прибігає Марта і намагається шипіти, щоб вони перестали, бо батько стомлений на роботі, а вона теж працює і ніхто їй не допомагає і дивиться на мене.
А я хочу спокою. Лише спокою.
І ось вона заявила, що знову при надії, а це знову ті самі граблі і я просто не витримала.
– Ти ж казала, що ви на квартиру збираєте і тому не виїжджаєте від мене. А тепер ви й не виїдете, бо малюк скоро з’явиться і грошей у вас взагалі не буде. Марто, існують ще й орендовані квартири, де всім буде просторо.
Донька образилася і сильно. Через тиждень вони переїхали, а я не могла натішитися спокоєм у власному домі.
Донька не говорила зі мною кілька місяців, попри те, що я по дорозі на роботу заходила по онука та вела його в школу і так само забирала його зі школи. Могла нагодувати і приводила на їхню квартиру. Донька мовчки відкривала двері і без «дякую» закривала.
Я почувалася дуже винною перед нею, але вартувало мені прийти у квартиру, де тихо і спокійно, то моя совість замовкала і раділа разом зі мною.
Коли приходив час, то Марта все частіше мене просила щось зробити вдома, приготувати їсти чи прибрати і я це робила, бо я хотіла їй допомогти.
Напевно, вона сама оцінила, що таке жити окремо, бо діти навпаки раді, що тепер мають кожен власне ліжко і власний простір.
Думаю, що всім це пішло на користь, а ви як гадаєте – я себе не дурю часом?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
