fbpx
Історії з життя
Мами не стало, а я до тата лащуся, хочу аби він мене обійняв і заспокоїв, та де там: – Ти мені тут сліз не розводь!, – каже, – Нема матері от і живімо далі

Зараз мені шістдесят і я впевнено можу сказати – та думка, яку я відчула малою дев’ятирічною дівчинкою, вона підтверджувалася протягом життя. Якщо до тебе погано ставляться, то як би ти не придобрювалася, якби ти не змінювалася – все намарне.

Я тоді прилащувалася до тата після того, як мами раптово не стало. Мама мене дуже любила, а тато… Та як усі – з роботи прийде і на диван в вітальні, а мама біля нього крутиться.

Є в хаті я – добре, а нема, то й не спитає, де я. Не розумію навіщо такі чоловіки родини створюють, якщо їм байдуже до дітей?

Мами не стало, а я до тата лащуся, хочу аби він мене обійняв і заспокоїв, та де там: – Ти мені тут сліз не розводь!, – каже, – Нема матері от і живімо далі.

Через пару місяців у нас вже жила тітка Леся, яка так само на мене не звертала уваги, але варто мені було випадково щось розбити, то вона цілий спектакль перед батьком влаштовувала:

– Знову твоя натворила! Чашку мені розбила! І що тепер? Вже сервіз не повний!

Господи… Я відтоді до сервізу й не підходила, я просто гралася в гості, а вона як гримне на мене з порогу: «Ти якого милого в сервант залізла!», от мені з рук і випала чашка…

Але вона ще мамина була, до чого тут Леся?

Батько тоді мені сказав, що вони мене терплять і не віддають, тому я маю знати своє місце.

Але я ще не розуміла, що люди не змінюються, я ще старалася гарно вчитися, виконувати всі накази і чекала, коли мене похвалять і приголублять…

Якесь моє прохання в новій речі йшло через довгу лекцію, що я завдячую всім батькові і Лесі, і маю бути безмежно за все вдячна.

– Олівці? Які ще олівці? Ти знаєш, як ми тяжко працюємо, щоб тебе забезпечити усім, а тобі ще й олівці подавай? Де ті ділися? Ти їх їж?

Напевно, я була єдина дитина в класі, яка з радістю вчилася шити і потайки перешивала мамині сукні, які тато склав в моїй кімнатці.

Дівчині хочеться гарно виглядати, а от на мене гроші батько не витрачав, була форма, комірці купили і все на тому.

Тепер він старався для спільних з Лесею дітей, хоч і до них ставився так само, як і до мене. Леся це бачила і зганяла свій поганий настрій на мені. їй чомусь здавалося, що саме я заважаю стати батькові нормальною людиною.

Родичів інших я не знала, до нас не приходили ні бабусі ні дідусі, а я й не сміла питати про них.

Тому я була сама по собі і все старалася вгодити всім аби мене полюбили.

Не сталося.

Поїхала вчитися далеко, але свою запопадливу натуру не змогла змінити.

Так само догоджала вже своєму чоловікові, лиш би він мене любив і обіймав. Тоді ставало так затишно, спокійно, що попереду лише радість і щастя.

Але мою запопадливість чоловік трактував по-своєму і не раз гуляв. А у нас вже було двоє дітей.

Я знову була тією маленькою дитиною і розуміла, що вже нічого не виправити, але інша моя частина казала: ти мало стараєшся, вперед – смачно готуй, усміхайся і не лінуйся!

Де й енергія бралася, але чоловік таки пішов.

То була друга велика катастрофа в моєму житті.

Я сиділа, сорокарічна жінка з двома дітьми в тісній задушливій квартирі і думала – за що мені це все, адже я нікому не роблю нічого поганого?

Навпроти було велике дзеркало, вже тьмяне, як і все моє життя. я дивилася на себе і все питала – чому мене ніхто не любить, не цінує, не поважає?

Я була в хустці, старому халатику, бо якраз вимивала квартиру після чоловіка.

І я не полюбила себе, я й досі не знаю, як це робити. Я просто зрозуміла, що не хочу більше ніколи отак виглядати і таке відчувати. Люди такі, як вони є і не треба стрибати через голову аби змінити їхнє ставлення до себе.

Мені це вдалося, хоч я продовжую кожен день уважно придивлятися до людей вже цілих шістдесят років.

Фото Ярослава Романюка.

You cannot copy content of this page