Марина швиденько доліплювала вареники, а у голові вертілася лише одна думка:
– Може, саме сьогодні Дмитрик запропонує одружитись? Кілька місяців зустрічей, а результату немає. Ось нехай скуштує вареничків (а смачно попоїсти він любить) та й стукне у його світлу голівоньку думка, що кращу за мене годі й шукати!
Дмитрик вже від порога потягнув носом:
– Що там сьогодні на вечерю? Чим не пригостиш, з’їм до останньої крихти.
Ледве встигала Марина підкладати вареники та підливати сметану, апетит у чоловіка був прекрасний.
– Ти, Маринко, на всі руки майстриня, і печеш, і вариш, шиєш та вишиваєш, пощастить тому, хто на тобі одружиться!
Сказав останні слова й відразу пожалкував, бо побачив, що жінка якось знітилася й насупилася. Вирішив виправити ситуацію:
– Саме підбираю для себе подібну жіночку, але другий шлюб – такий серйозний крок. Тут треба все зважити й добряче помізкувати. У тебе діти, у мене двійко, щоб вони нас сприйняли, розумієш?
Молодичка по-своєму зрозуміла його слова. «Вагається, набиває ціну. Наступного разу так пригощу, що вагання, мов рукою зніме!» – думала, проте нічого не сказала. Знала, ситуація мала визріти.
Саме в цю хвилину до Марининої господи хтось постукав:
– Миколо, ти? Чого це тобі знадобилося від мене у такий пізній час?
Чоловік стояв на порозі, переминався із ноги на ногу, помітивши у веранді чоловічі черевики, ледве видавив із себе:
– Прогулювався, побачив світло у вікні й подумав, що, може, ми по-сусідськи чайку поп’ємо. Але бачу, що у тебе гість, то, може, перенесемо на завтра?
Марина аж скипіла в душі. Ну ніяк від неї не відстане сусід-удівець! Скільки разів натякала, що має друга, а він на своєму. Ще й приперся у такий непідходящий час!
Дмитро, скориставшись ситуацією, швиденько шугнув у двері. «Хоче оженити, знайшла дуpня! Нехай радіє, що має друга для душі», – бурмотів.
Дійшовши до зупинки, спохватився, що забув на вішалці капелюха. Лaючись, повернув до Марининої господи.
Марина дивилася на сусіда й роздумувала: «Лaяти не годиться, й так нещасний, бо сам залишився. На півголови нижчий, а старший років на п’ятнадцять, не менше. Зараз так поговорю, що відпаде охота до женихання!»
Наклала й цьому вареників, сіла поряд:
– Оце не знаю, що його далі робити. Донька має приїхати, бо розлучилася, а у неї малесенька дитиночка! Кредит не виплачений, якби один, то не біда, а то аж цілих три. Хату довелося заставити, вважай, без житла залишилася, а на роботі попала під скорочення, хоч бери торбу та сідай під церкву просити милість Божу.
Хотіла ще щось придумати, але почула позаду гнівний Дмитрів голос. Той, розмахуючи капелюхом, горлав:
Читайте також: Польща. Йду додому, проходжу повз банкомат, і чую цей прекрасний діалог
– То виходить, у тебе нічогісінько немає? Не глухий, почув і про кредити і про роботу й про твою донечку, яку покинув чоловік…
Вибіг із хати як ошпаpений. Сусід теж кудись пішов. Згодом повернувся із якимось згортком:
– На пoхoрон збирав, на перший час вистачить. А якщо ні, то можна продати мою хату та купити квартиру. Перейдеш до мене?
Марина уважно роздивлялася вдівця: «А не такий він уже й старий, зовсім не старий, та й до чого тут старість?»
За матеріалами – «Вісник Переяславщини». Автор – Людмила Левченко.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
