Це було багато років тому, мені було двадцять вісім, а на руках двоє маленьких дітей.
Чоловік просто зник, не залишив ні записки, ні пояснень, ні засобів для життя. Я не вірила, що мій коханий Ігор на таке взагалі здатен, може він десь в лікарні?
Я жила в тому місті до останнього, все вірила, що заскрегоче в дверях ключ і я його обніму. Обдзвонювала лікарні, писала заяви в поліцію, але все марно. Мені чи не прямим текстом казали:
– Треба було бути кращою дружиною, тоді б чоловік і не пішов…
Але ж у нас не було ні сварок, ні непорозумінь. Мені здавалося, що ми живемо душа в душу…
Отак я й приїхала додому з дітьми і з будь-якою перспективою знайти своє щастя. Я не могла дивитися на чоловіків, все чекала і вірила, що Ігор нас знайде…
Те, що до мого молодшого брата все частіше і частіше приходить його приятель Віктор, я не звертала уваги. Але Назар грався з моїми дітьми і засиджувався допізна, любив посидіти на кухні, навіть, коли брат дивився якийсь черговий бойовик.
Я не ніяковіла перед хлопчиськом, бо ж що це є вісімнадцять років? Ну то й що, що я йому подобалася? В цьому віці всі подобаються.
Рік минав за роком, вже й Назар вернувся з армії і якось так змужнів і витягнувся, пробивалася в нім та широкоплеча чоловічість і погляд ставав таким… від нього аж мурашки по шкірі йшли.
Я працювала, а мої діти ходили в садочок, я вже знімала квартиру і майже стала на ноги , як морально, так і матеріально.
Одного вечора, коли діти спали, до мене прийшов Назар. Говорив, що не може без мене жити і хоче бути лише зі мною.
– Це чудово, Назаре, але чи ти добре подумав? Коли тобі буде сорок, мені буде п’ятдесят? Ти захочеш молодших жінок, а я вже буду в’янути не днями, а годинами. Я не хочу в п’ятдесят плакати в подушки і прати твій одяг, який пахнутиме жіночими парфумами. То чи треба це все починати зараз? Ти ж знаєш, як я обпеклася?
Тоді він гримнув дверима і пішов геть. Він зрозумів мої слова, як відмову, хоч я хотіла почути зовсім інше, запевняння, що мене кохатимуть в будь-якому віці…
Не знаю, що він казав матері, але та проводжала його на вокзал. Знаю, що їй було важко, бо вона наче шукала зі мною зустрічі аби обвинуватити в тому, що її син тікав з країни, лиш би не бачити мене. І в той же час, вона раділа, що не няньчитиме чужих онуків.
– То ти для жарту таке робила? Совість у тебе є? подивіться на неї, люди, сина мені вижила з хати!, – не вгамовувалася вона.
І вона не могла заспокоїтися, я мусила знову їхати геть…
Через кілька років мені зустрівся хороший чоловік, він був молодшим за мене на кілька років, але він нічого не говорив, просто приніс до нашої квартири валізи і сказав моїм дітям, що тепер він у нас за тата і вони мають йому підказувати, як їх правильно виховувати.
Ми з Тарасом й досі разом.
Інколи я згадую за Назара, особливо, коли приїжджає до мене мій брат, спомини накочуються і я згадую, що мене кохали надто по-дитячому. Я знаю, що він одружений на молодій дівчині і має двійко дітей.
Я рада, що поставила правильні питання тоді, коли хотілося викинути всі сумніви і кинутися йому в обійми хоч на день шаленого щастя, а потім хоч трава не рости, хоч пальцями всі тикайте, хоч перемивайте мої кісточки…
Автор Ксенія Ропота спеціально для intermarium.news.
Фото Ярослава Романюка.
