Мені той дім у селі не потрібен був ніколи. Не заради старих стін глиняних я туди їжджу щовихідних, не до паркану я везу і продукти і обновки і з аптеки, що потрібно. Але так заїли мене слова сестриного чоловіка, та й мама мовчки сиділа, тож я і не стрималась, а таки відповіла, що на душі лежало. От тепер і маємо ми на свою голову на порожньому місці.
Мама моя мешкає у села на відстані сорока хвилин автобусом, від нашого містечка. Ніби й не багато, але я можу приїздити тільки на вихідні, та й то не завжди, бо ж і своя сім’я є. Я б і частіше була в мами, але автобус лиш двічі на день їздить, не накатаєшся.
У рідному селі моя сестра проживає. Вона після інституту повернулась в село вчетелювати, тут і заміж вийшла, тут її сини виросли і оженились.
Звісно, мама моя вже не молода, втім, як і ми. Вона нас завжди чекає, але не кличе, ми самі знаємо яка є робота і намагаємось із сестрою все зробити в найкращому вигляді, адже ж то мама рідна наша.
Я трішки краще у фінансовому плані від сестри живу. Робота у нас із чоловіком стабільна, здаємо квартиру. Я більше мамі продуктів яких приводжу, обстеження оплачую, з аптеки те що потрібно можу привезти. Та й які обновки із техніки, а чи з посуду, то все я везу із міста.
Ну а сестра більш фізично коло мами ходить. Подвір’я її руками квітне на всі кольори, хата всміхається фарбованими вікнами і помащеними стінами, паркан вона фарбує і на городі допомагає. Ну, але хто скільки вкладає, ніхто із нас не рахував ніколи. Ми собі сестри, а то наша мама, як інакше?
А того дня я привезла мікрохвильовку. Мама моя хоч і у віці, але полюбляє готувати дуже. Знайшла рецепти у мікрохвиловці і все дивувалась, як то можна усього за сім хвилин картоплі спекти, а чи кекс до чаю зробити. От і вирішила я її порадувати.
Коли мама хвалилась обновкою перед сестрою моєю, сестрин чоловік видає:
— А що то доня ваша така добра? – говорить мамі моїй, – А чи не хата ваша причиною є, а може земля? То я тружусь тут, аби мікрохвиловка все перекреслила, так, мамо?
Ми всі оторопіли. Сестра ні щоби щось сказати – мовчить. Мама теж ні пари із уст, бачу, що та тема тільки у мене в голові не підіймалась ніколи, а вони те все чули і не раз, а може й між собою говорили.
— Що буде із домом і з землею, не тобі і не мені вирішувати, та й рано про таке і говорити і думати, – кажу я зятю, – Я як час прийде, то я мамину волю прийму, а як ні, то ми із сестрою між собою розберемось, що кому піде.
Ох, як підскочить зять, та як давай хатою ходити і рахувати, що там його руками робилось в якому році і скільки часу зайняло.
— І не сором тобі на два дні у тиждень до мами приїздити і ще й казати, що ти тут щось із кимось ділити будеш? Забереш що привезла і все, на тому. – заявив врешті.
Знаєте, мені ніколи і думки такої при живій мамі не було. Не до стін приїжджаю, а до неньки своєї. Але слова зятя дуже зачепили, бо сестра і мама мовчали, а хіба мовчання, то не знак згоди?
Виходить, мені вже зараз потрібно готуватись якось, чи як. Ніби й не треба мені нічого, але образливо дуже, бо я з усією душею, а тут таке обговорюють за моєю спиною.
То де ж тут справедливість? А головне, як мені тепер бути?
Неоніла П.
Головна картинка ілюстративна.
