fbpx
Історії з життя
Мені це ввижається, – пробурмотів Дмитро, коли побачив її, дівчину, що саме входила в вагон метро. – Такі жінки в метро їздити не можуть

Сказати, що вона була красива – значить, нічого не сказати. Дівчина була божественно красива. Та що там говорити – це була сама богиня!

А вона ще взяла і сіла на місце, що звільнилося, місце поряд з ним. Дмитра миттєво обдало жаром, і він відсунувся, ніби боявся обпектися.

Дівчину ж з іншого боку хтось безцеремонно підібгав, і вона знову присунулася до Дмитра. Він, доторкнувшись до її плеча, здригнувся і відсунувся знову, щільно притулившись до товстої тітки зліва. Тітка, ні слова ні кажучи, легко посунула його ліктем на колишнє місце, і Дмитро знову опинився притиснутим до богині.

По ньому прокотилося тремтіння, та таке, що дівчина його відчула.

– Не бійтеся мене, добродію, я не кусаюсь, – сказала вона спокійно. Щоб він це почув, їй довелося майже торкнутися його вуха.

Дмитро відчув аромат наземного парфуму, і у нього закрутилася голова.

– Я не боюся… – промимрив він.

Від гуркоту складу слів вона не почула, тому підставила своє гарне вухо до його губ. Дмитро посоромився повторити сказане і відвернувся.

– Мене звати Надія, – через паузу сказала вона, знову торкнувшись його вуха. – Можна задати Вам питання?

Дмитро невдоволено але ввічливо кивнув.

– Скажіть, будь ласка, чому на мене всі люди тут так дивно дивляться?

Спочатку Дмитро здивовано глянув на неї, потім обвів очима вагон, і, насправді, побачив, що всі навколо, включаючи навіть жінок, уважно дивляться на його сусідку по лавці. Очі у людей, дійсно, були дивними, з легкою тінню переляку і навіть засудження.

– Що в мені не так? – продовжила ставити запитання дівчина. – Я неправильно одягнена? Або може, що інше?

– Я не знаю… – знову промимрив Дмитро, знизуючи плечима.

– Ви все знаєте… – розчаровано вимовила дівчина. – Адже і ви теж дивитеся на мене точно так само, як вони. Скажіть, що вас в мені лякає?

В цей час так доречно пролунав металевий голос: “Зупинка Станція…!”. Вагон став уповільнювати хід, Дмитро зіскочив з лавки, і, боячись озиратися, став пробиратися до дверей.

Двері, нарешті, відчинилися і Дмитро з полегшенням покинув вагон.

Весь шлях, що залишився до роботи він подумки намагався відповісти на питання цієї красуні-богині. Точніше, він відповідь знав, але чомусь боявся в цьому собі зізнаватися.

‘Це що ж виходить, – думав він, нарікаючи, – сучасна людина настільки боїться божественної краси, що зустрічаючись з нею ніс до носа, в ній неконтрольовано народжується почуття відторгнення і ворожості? Але чому? Невже в середині нас з таким розмахом лютують егоїзм і заздрість? Заздрість, яка сміє заздрити навіть божественному!

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

facebook