Брат мій ще молодий чоловік, бо я не вважаю, що п’ятдесят п’ять років, то багато. Ще можна й дружину нову знайти і радіти життю, але він настільки втратив віру в добро, що не знаю чи вийде в нього.
Я вже думала, що він і не знайде собі пари, бо вже було йому тридцять років, а дівчини так собі й не знайшов. Навіть ніяка йому не подобалася і ми з батьками вже переживали за нього. Я заміж вийшла і вже дітей двійко мала, а він все ніяк, от мама й бідкалася.
Він працював по будовах, тому мав свою квартиру і вважався дуже пристойним кандидатом в женихи, але все йому ніхто не підходив.
Аж тут поїхав він в Одесу, їхня фірма тоді взяла великий об’єкт і там він й залишився жити, бо нарешті зустрів жінку, яка йому повністю підходила. Ми так не бачилися, лиш приїхали на весілля, а вони до нас рідко коли приїжджали.
Знаєте, мама так раділа, що Руслан знайшов своє щастя, що не дуже й переживала, що в Марини вже є син, п’ятирічний Степан.
– Головне аби любили один одного, – казала вона.
Коли ж ми приїхали до них, то були здивовані, що хата в Марини дуже… стара, так би мовити. Ще й жили вони з матір’ю Марини.
– Руслане, – дивувалася я братові, – тат тут ніяких умов… Бери Марину та їдьте до нас, будете в твоїй квартирі жити… Все ж краще, ніж тут.
Але Марина матір покидати не хотіла, тому Руслан продав квартиру тут і всі гроші вклав в ремонт, вірніше, перебудову хати.
Та він там все зробив, починаючи від того, що газ провів, бо вони не мали на це коштів.
Потім ми їздили на літо на море до брата, то з кожним роком хату було не впізнати, просто хороми стали.
Але найбільше мене дивувало, що Марина не одружувалася з Русланом офіційно.
Казала, що так вигідніше:
– Держава для матері-одиначки виплати більші робить, – казала тоді, а потім вже й таке питання не виникало і отак вони все те пустили на самоплин.
Жили вони між собою добре, я те саме бачила, бо Руслан аж світився всі ці роки від щастя, Марина так само біля нього крутилася, та й син називав його татом. Марини не стало раптово…
Руслан відмовлявся приїхати до нас, щоб хоч трохи перемінити обстановку.
– Вона тут сама, як я її покину, – казав нам.
І отак його дні минали, то на роботі, то біля Марини – вже квіти садив, пам’ятник ставив…
І ось дзвінок в двері, я відкрила і обімліла – старезний чоловік з сумкою… Я не могла впізнати в ньому брата.
– Степан сказав, що хату продасть, вже покупця знайшов…Я просив мені купити невеличку квартиру аби я приїздив до Марини, а він каже, що я йому ніхто і він буде витрачати гроші на свою дитину, а не на мене. Отак.
Тобто, хлопчина, одинак, бо Марина більше не могла мати дітей, в якого мій брат вклав всю душу, любов отаке сказав?
Це ж на Русланові гроші він вивчився, на братові гроші він купив собі квартиру в Одесі і там працював. На братові гроші він робив весілля, а тепер каже, що він йому чужий і ця хата переписана на нього ще бабусею.
Але, яку саме бабуся йому хату заповіла, бо та що була, а ця, що є, то дві великі різниці.
Я брата прийняла і буду про нього піклуватися – це однозначно, тим більше, що мама жива і він може з нею жити… Ми його обігріємо і потурбуємося…
Просто мене мучить одне – як так можна? Невже людина так дешево вартує, якісь зелені папірчики?
Фото Ярослава Романюка.
Автор Ксеня Ропота.
