Мені дуже у дуже пощастило з чоловіком, він легко прийняв мого сина від першого шлюбу. Виховує як свого власного, син його татом називає.
Чоловік навіть прийняв той факт, що я не зможу ще раз стати матір’ю. Здавалося б, про що ще можна мріяти…
Але от його мама, та й загалом його родина, м’яко кажучи, на сприймають і не люблять мого сина. Це дуже видно.
Якось святкували у них Новий рік: онукам від чоловікової сестри вони подарували розкішні подарунки (люди заможні), моєму синові найдешевші цукерки.
Мені від свекрів нічого взагалі не треба, але це було зроблено навмисно, щоб на контрасті показати, наскільки мій син їм неприємний.
Нещодавно прийшли до них у гості без дитини, щоби не злити, як то кажуть. І тут, ніби між іншим, свекруха із чоловіковою сестрою почали якогось нотаріуса обговорювати… Чоловік поцікавився деталями, а вони спокійно відповіли, що все майно (а там багацько майна) вони переписують на сестру чоловіка, а та пише заповіт на своїх дітей. Щоб все “рідним внукам дісталося”.
Мені, звісно, начхати на всі їхні ділянки, городи та квартири, мені прикро тільки за чоловіка. Він дуже переживає, дуже любить батьків, сестру. А тут фактично його перестали вважати частиною сім’ї.
І Мирослава, сестра Богдана, очима “блим-блим”, нібито нічого не сталося.
Рознесла б цей осиний бурдюк, але не хочу вкотре чоловіка змушувати переживати. Чому я для них така неугодна, я просто не розумію.
