Проте, прозріння таки наступає, хай вам п’ятдесят сім і ви п’ять хвилин тому ще методично терли буряк на терці, а вже от вас осінило – що ж робить чоловік в вашому домі і вашому житі?
Мій дуже пишався, що він з міста і на всі мої закиди тільки це підкреслював:
– Руслане, кран зламався.
– Виклич сантехніка, я тобі не наймався руками робити.
– Але мої брати це заввиграшки роблять, – дивувалася я, бо знала, що встановити кран коштує добрих грошей, а лишніх ніколи не було.
– Бо вони з села і мають це вміти аби вижити, а я інженер!
Він не казав, що просто протирає штани в БТІ і міряє хати за допомогою маленького лазера, а далі довго сидить за комп’ютером, коротаючи день.
Заміна люстри, розхитані дверцята в кухонному, відірвана лапка в ліжку – це все було не до нього, а до людей, які не такі, як він, розумні, але які вміють працювати руками.
– Їм за це гроші платять, – казав він.
Як з таким чоловіком можна було прожити стільки років? Я не знаю, думаю, що просто все було як у сні, коли я домріювала те, чого не було.
Як у сні з’явилося двоє дітей і треба було дуже бережно витрачати гроші, бо ввесь час могли трапитися непередбачувані витрати «на робочі руки», як я це називала – шланг від плити замінити треба, ножі наточити, крісла відремонтувати чи диван перетягнути.
Далі діти вивчилися і роз’їхалися. А я й далі намагаюся автоматично виконувати свої обов’язки, як дружини: квартира в чистоті, наварено, напечено, випрано і випрасувано.
Я терла буряк, коли почула, як холодильник перестав гудіти.
– Зламався, – подумала я і почала шукати, де ж номер майстра, який до нас часто приходив і мав просто золоті руки.
– Алло, Матвію, у нас знову поломка.
– Готуй щось на стіл, я вже йду, – сказав він і справді через пів години вже крехтів на кухні, відсовуючи холодильник
Матвія я вже знала роки, руки золоті, не раз я його пригощала у себе на кухні смачненьким за виконану роботу. Інколи він і грошей не брав, казав, що так смачно його дружина не готує.
Потім вже один одному виливали душу, що не з тими живемо, але що вже поробиш – діти є, треба їх на ноги ставити.
І ось тепер він знову в моїй кухні, рідніший за чоловіка, наминає борщ і пампушки з часником, хвалить.
– Матвію, – кажу я йому тихо, – То ти кажуть вдівець.
– Так, вже рік.
– Матвію… А ти як гадаєш?, – я дивилася просто на нього і не могла доказати те, що думала.
Матвій теж дивився на мене, а потім обійняв.
– Не цілую, бо пампухи твої з часником, – прошепотів він.
Я швидко збирала сумку і хихотіла, наче дівчинка, наче нема у мене за плечима стільки років, а я лиш вчора закінчила інститут.
Потім ми опинилися в його квартирі і я відчула, що прийшла додому.
Нас діти не зрозуміли, чоловік мій багато говорив про обов’язки та здоровий глузд, не забув і про холодильник, який так і не поремонтований.
А ми просто мовчки насолоджувалися щастям, закривали за дітьми двері і обтрушували з себе чужі думки.
Навіщо я чекала стільки років? Навіщо я тягла того воза з обов’язками? Кому я цим зробила добре?
Як багато питань, а відповідь лиш в мені – я надто пізно прокинулася, але хоч прокинулася і за те дякую Богу!
Навіть рік з дорогою людиною, то вже благодать!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
