Мене звати Віталій, мені 42 роки 20 з яких ми живемо в шлюбі з Танею. Я працюю звичайним різноробочим, так би мовити.
Ми з хлопцями маємо свою бригаду і робимо ремонти. Робота буває різна: і складна, і дуже складна, особливо фізично.
Графік у нас ненормований, тому додому буває повертаюся і о 20 і о 21.
Єдине бажання, яке у мене виникає, то зганяти в душ, повечеряти і лягти полежати. Все!
У нас є двоє дітей 6 і 12 років, вже ніби цілком самостійні.
Дружина теж працює і я прекрасно розумію, що вона стомлюється, але, на мій погляд, у неї якесь нздорове ставлення до домашніх обов’язків.
Помилку підлогу! Все! Тримайте Мене четверо! Вона здійснила справжній подвиг. Так охкає та прагне похвали, ніби марафон пробігла.
Та я, як треба, 8 мішків суміші для мурування на 8й поверх несу і не прошу для себе пам’ятника.
Між іншим, я купив їй на день народження робота пилососа, ще чотири роки тому, щоб їй полегшити життя, але інколи то треба й самій зробити.
Чи ще одна причина для гордості – помила посуд, який в раковині валявся 3 дні. А помила, бо вже не було з чого і чим їсти.
Так, я розумію, що я їй не помагають, розумію, що вона теж працює, але, люди добрі, та то звичані обов’язки.
Як руки помити після туалету. Це не подвиг, це рутина!
Мені вже навіть почало здаватися, що їй потрібна якась психологічна допомога.
Бо ж не може нормальна людина, вибачте, жити, як на смітярці, а елементарне прибирання вважати сходженням на Еверест.
Коли я пробую їй зробити зауваження, то я тиждень буду слухати, що я не ціную її працю і її внесок у наш бюджет. Що вона так, як я працює і не хоче мити підлогу, а хоче просто полежати на дивані!
Так і живемо! Але може є на то якесь рішення і її можна “полікувати’ , так би мовити.
Порадьте щось.
