– Ну чого ти, Маріє, в батька пішла? Ну хоч би трохи в мене, – казала вона мені, – Як ти тепер сама будеш жити? ніхто тобі й ложку води не подасть…
Мама бідкалася, адже вже сама була на пенсії, нічим не могла себе зайняти, хіба на клумбі квіти садила.
А я не знаю, як я до такого дотрималася. Наче й молодість була і якісь кавалери були, але все хотіла до душі собі чоловіка. але ж не було мені пари. Отак і тридцять зустріла і тоді вже почала на всіх вільних заглядати.
Але вже все, не дивилися на мене, бо чогось я рано й сивіти стала і повніти.
І ось , яким я скористалася. Це був чоловік мені незнайомий, який був тут у відрядженні і хильнув зайвого, а мені доручили його до квартири й доправити. Ось тут я свій шанс і не упустила.
Через місяць з радістю дізналася, що при надії і вся світилася від щастя, а мама вже плела для дитини теплі речі.
З’явився у мене синочок, моя радість і гордість, на жаль, мама його весілля вже не побачила. Дівчина у нього була хороша і я вже стала чекати, коли ж вони мені онуків приведуть на світ. Сама вже мала цілу купу речей для малюка, перебирала ще з Степанкових речей і так свої дні й коротала.
Але не судилося мені Степанкових онуків няньчити, не стало мого сина. Не стало моєї надії на ту ложку води.
Ніяк я до себе прийти не могла і якби не Іринка, то й не знаю, що зі мною було б. Але невістка прийшла до мене жити і підтримувати, нагадувала, що я маю поїсти, запарювала чай і виводила на вулицю.
Я б без неї просто пропала, бо для чого мені вже було жити? Але Ірина була поруч, я почала думати про пам’ятник для сина, яку світлину давати для нього, які квіти садити. Ось такими клопотами жила, подумала, що раз моя така участь, що я маю за сином глядіти, то вже хай так і буде.
Коли Ірина вийшла заміж, то я це сприйняла спокійно, бо й сама їй радила думати про майбутнє:
– Засидишся отак і що? В сорок будеш як я дитинку мати? А тобі треба двоє як мінімум, щоб потім не втрачати розум від самоти і печалі…
І слава Богу, що вона мене послухала, бо після весілля сказала, що при надії і я була дуже рада. Віддала всі речі, які мала для малюка, вона не хотіла брати, але я наполягла. Знаю, що вона донечку одягала в моє, коли до мене йшла, бо ті речі вже не модні, не сучасні, але мені було приємно.
Я Настю й гляділа, коли Ірина вийшла на роботу, забирала з садочку, гуляла, далі зі школи її пильнувала. Вона називає мене бабусею, як і Ігорчик.
Зараз вони вже дорослі і приходить мене відвідувати, Ігор возить мене в поліклініку, а Настя приходить ставити уколи, як треба. Отак мене мої діти доглядають, хоч і не рідні, але мої найулюбленіші.
Не знаю чи то все стається так як має статися, чи варто інколи й пришвидшити події. Ввесь час думаю, а якби я ще мала одну дитину, то чи було б мені біля неї краще, як біля чужої?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
