– Ми професори в третьому поколінні і в село?, – казала вона нам в очі, коли гостювала у нашому гарному будинку з усіма вигодами.
Пес їй заголосно гавкав, півень кукурікав, корови голосно мукали, коли йшли попри дім на пашу.
– Алінка заслуговує кращого хлопця, не знаю, чому вона обрала вашого Максима, – говорила з повним ротом, смакуючи мої страви.
Якби не син, то я б їй таке сказала, але бачила я, що надто він вже любить Аліну, а дівча виявилося таке лагідне, наче не мати ото переді мною її сидить. Єдиний вихід для свого невдоволення я вирішила показати наочно. Коли сваха в чергове пожалілася на півня, я пішла у двір і потім гепнула перед нею тушкою, заляпавши їй сукню.
– Більше він вас не потурбує, – сказала я і так мило усміхнулася, що та перестала більше жалітися.
Весілля ми робили в селі, бо з Аліниних родичів було штук сім, а у нас і родина велика і не буду я всіх їх трудити і везти в місто. А так у нас є за десять кілометрів колиба, то й пішки додому можуть дійти, якби що не так.
Весілля пройшло просто чудово і мені ніщо не зіпсувало свята, особливо сваха, яка спочатку маячіла у мене перед очима своїм пісним обличчям, а далі десь ділася, то я була лише рада. Перезнайомилася з її рідними і вони виявилися доволі приємними людьми, сестра така була, як Алінка. От звідки такий характер лагідний і вона і кількох словах розказала, що сваха через свій характер і чоловіка втратила.
– Юля завжди така була, все хотіла показати, що вона краща за інших, що вона живе виставками та театром, а побут її доконає. От чоловік і пішов до «приземленої» бухгалтерки з роботи і вона йому того не простила.
Так і жила відтоді сама, мовляв, ніхто їй не треба з такими примітивними помислами на життя.
– Буває, – кажу я їй на те, – Головне, щоб до дітей не лізла.
– Не буде, вона мало брала участі в вихованні Алінки, все колишній чоловік та його батьки старалися.
От і чудово.
Почалися танці і тут я побачила сваху Юлю Орестівну – розчервоніла, сяюча витанцьовувала з нашим сільським вчителем малювання! Віктор Іванович мастив такі картини, що було незрозуміло чи він пензлики не помив чи то що, жив тим, що малював ікони і на пенсію його матері. Чоловік в свої сорок сім все ще був неодруженим.
А далі почалося щось взагалі незрозуміле – зачастила до нас в гості Юлія Орестівна і нічого вже їй не заважало, а те й робила, що захоплено описувала наші краєвиди і все поривалася прогулятися місцевими визначними місцями – церквою, клубом і школою. Далі вже її приводив додому Віктор Іванович десь під ранок, а вона казала, що ходили слухати солов’їв.
Далі вже Віктор Іванович переїхав до Юлії Орестівни і вони разом ходять по виставках, їздять на пленери і взагалі одружилися. Приїздять також в село і Юлія Орестівна радо живе в скромній хаті Віктора Івановича та величає свекруху «мамою», а та їй спуску не дає, бо міська і робити нічого не вміє та не хоче.
– І дав Бог мені таку ледарюгу за невістку! Та я вже так молилася, та вже стільки свічок ставила, щоб отаке дочекатися?
А я, знаєте, дуже з того всього рада, навіть щаслива, адже люди мають жити так, як того заслуговують. І якщо вже ця пара знайшла щастя один в одному, то дійсно, шляхи Господні незвідані в здійсненні наших бажань.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
