Мама і донька (частина 1)
Тому я свою доньку змалку наказувала:
– Ніяких забавок з дітьми з вулиці, нема чого ганяти гурбою до ночі!
Бо бувало таке, що її десь в болото заведуть чи колготки нові порве, бо дітям треба її на дерево підсадити по яблука… Не раз діру в платті рукою прикривала. Щоб я її не сварила.
А якби іншим такі прикрощі, хто не такий був заможний? Я б на ту матір подивилася і не розпускала плітки, що я гордую свою доньку до дітей давати бавитися. Не треба мені дитину отак бавити, як має приходити вся замурзана та подерта.
Коли ж Маринка почала підростати, то я вже так за неї взялася, що вона й на вечір ні ногою кудись.
– Ти знаєш, які то хлопці і які є подруги, залишать, а потім лиш будуть усміхатися. Їм буде добре, а от тобі з дитиною буде добре? Ти знай – ми тебе не приймемо додому в разі такої халепи. А хлопці одружуватися не спішать, ти це скоро сама дізнаєшся.
Слава Богу до кінця школи все було добре і ми такі були раді, що вона їде в люди, що поступила в інститут.
Ми одразу кинулися по знайомих шукати квартиру, бо нам не треба аби жила сама чи з дівчатами. Не треба нам цього – знайоме, що це таке.
Ми шукали квартиру з хазяйкою аби й за дитиною пригляділа і щоб була відповідальна, а не так, одним оком сплю, а другим нічого не бачу.
З чоловікової родини там виявилася якась родичка, яка й пустила нашу доньку до себе жити. Ви повірте, ми задурно нічого не хотіли – все привезли від ліжка до мила. Харчами набили холодильник і ще й добре їй заплатили. Ох, якби ми знали, як вона буде за нею дивитися, то ми б їй і копійки не дали!
Стара тетеря нічого не чула і не знала, що в сусідній кімнаті відбувається!
Залишили ми доньку, а оскільки тоді дорога була не лише далека. Але й автобуси не часто їздили, то ми приїздили до неї самі, щоб і підвезти продукти, і дитину провідати.
Ми йшли в інститут, знали всіх викладачів, слухали, як вона вчиться, знали, які предмети слід підтягнути і до кого на репетиторство піти.
Далі йшли до тітки і там обідали та верталися додому. Донька нам видавалася дещо веселішою, ніж удома. Але тітка божилася, що вона вчасно приходить додому і нікого не приводить ні з подруг, ні з хлопців.
А далі трапилося, те, від чого ми її намагалися вберегти всі ці роки – вона таки принесла в подолку і від кого б ви думали? Правильно – від сільського бахура! Від такого, що у нашому селі ними греблю гати. Але це треба було знайти собі таке щастя за сто кілометрів від дому!
Що ми вже її сварили, що між собою плакали – то хай Бог милує, що пережили. Чоловік вернувся додому, бо ж треба все обходити вдома з господарки, а я залишилася.
Я вже тій тітці таке виписала, що вона аж заслабла, але думаю, що то вона так удавала.
В лікарні сказали, що термін надто великий і вже пізно.
Вона і плакала у мене і щось мимрила, що вони одружаться, але я просто її не слухала.
– Закрий тему! Ми тобі підшукали таку пару! Син прокурора з району побачив твоє фото і сказав, що прийде на Зелені свята на оглядини, а ти там будеш з оцим? Так ти мені віддячила за всі мої старання? Хочеш в селі в болоті копирсатися чи жити як людина?
Я вже їй спуску не давала і жила з нею в тієї тітки доти, доки вона не пішла в пологовий. Я бачила по ній, що вона ще має надію на того шалапута. Але потім зрозуміла, що він на ній не жениться. Все, як я й передбачала, я ж їй про це сто разів говорила!
Вона приїхала в село бліда і мовчазна, але й така сподобалася Мирону та його батькам. Я сказала, що то вона така з міста від науки, але свіже повітря її швидко приведе до ладу.
Вони одружилися і стали жити в Мирона, але так дітей і не мали. А я їй казала:
– Отак, непотребу віддала все цінне, що мала. А гідній людині на світ не можеш нічого принести. От що означає не слухати матері!
І я кожній отак скажу – слухайте своїх матерів. Вони поганого ніколи не порадять, бо вони вже оце життя знають! А тепер і коси сиві і хто їй на старості допоможе?
Фото Ярослава Романюка