Мені тридцять два роки, чоловікові тридцять п’ять. Є чудовий син другокласник. Так вийшло, що познайомилися ми з чоловіком на першому курсі університету. Це кохання з першого погляду і до останнього дня нашого життя. Довго зустрічалися, потім після закінчення вишу почали жити разом. Питання про одруження на той момент не хвилювало ні мене, ні мого хлопця.
Мій чоловік – романтик, дуже турботливий, добрий і роботящий. Якось кілька разів мова про весілля була, але ми вирішили, що хочемо пишного торжества і почали збирати гроші, відклавши це питання на невизначений час. І ось в один прекрасний день я втратила свідомість. Зі мною такого ніколи не було. Мене відпустили з роботи. В аптеці біля будинку я вирішила купити тест, хоча видимих причин не було. Він виявився позитивним. Хоч ця новина і була для нас величезною несподіванкою, ми були шалено щасливі. У зв’язку з майбутнім поповненням було прийнято рішення купити квартиру, на гроші, які збирали на весілля. Питання про весілля ми відклали в довгий ящик.
Виникали проблеми зі здоров’ям, і я дуже багато часу провела на збереженні. Коли дата появи малюка наближалася, чоловік категорично заявив, що йде зі мною і це не обговорюється. Я була невимовно рада – дуже хотіла, щоб він був поруч. Чоловік був зі мною поруч, аж до того моменту коли сина поклали на мене. Все обійшлося, і з малюком було все добре. Коли нас виписували, чоловік зустрічав нас на машині обвішаній синіми кульками.
Удома теж все було прикрашено кульками, чекав величезний ведмедик з мене ростом і красивий золотий браслет. Але не було головного – пропозиції руки і серця. Її немає і досі. Ми з чоловіком дуже любимо сина і один одного, живемо, як то кажуть душа в душу. І ось останнім часом чоловік став натякати, а потім і відкрито просити про доньку. Я і сама не проти, але є одне, але. Я хочу стати дружиною – офіційною дружиною. У всіх життєвих перипетіях ми забули про головне – узаконити наші стосунки. Що це за родина така? Гаразд, спочатку покупка житла, потім поява сина. А зараз що заважає нам справити весілля чи хоча б розписатися. Мені не потрібна вже пишна церемонія, досить просто РАЦСу, щоб як у людей було. А то цивільний шлюб, поява сина, а тепер ще й доньку хочемо. Чому ж коханий чоловік забув про такий важливий крок? Невже його і так все влаштовує?
Я боюся, що ми так ніколи не одружимося. Ультиматуми в нашій родині не прийнятні. Серйозної розмови на цю тему не було. Підкажіть, як мені бути? Чи варто поговорити про це і як правильно почати розмову?
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
