Ми з чоловіком люди не молоді, але ще ніби як і “бігаємо”. Обом скоро по сімдесят буде, але ми не збираємось сидіти на пенсії склавши руки. Досі тримаємо господарство і городи, а в минулому році, навіть теплицю чоловік зробив. Звичайно, нам уже й поміч потрібна, адже самі все не потягнемо. Саме для допомоги ми сина з міста й викликали, хто ж знав, що так воно обернеться.
Живемо ми на Хмельниччині. Земля у нас родюча, пасовиська поруч, тож гріх не трудитись. Ми з дідом усе життя при землі, при рідненькій. Ні дня не відпочивали, все трудились, обробляли годівницю нашу, худобу, птицю ростили. На пенсії також не відпочиваємо, бо ж не звикли ледарювати. Городи маємо, і корова з биками є, птицю гріх не завести, бо ж сарай теплий. ну і порося кувікає. але одне, для себе не на продаж.
Виростили двох синів та й онуки в нас вже дорослі. На жаль, старший син із сім’єю живе за кордоном, тому ми рідко бачимося. А ось молодший переїхав до обласного центру, тому намагається частіше до нас з дідом навідуватися.
Вік дає своє, тому ми вже самі не справляємося з усім. Але від господарства та городу не відмовляємось, адже вони годують усю родину. Ціни зараз на городину не малі, та й молочна продукція не дешева. Вирощуємо курочок, саджаємо овочі, минулоріч чоловік ще теплицю спорудив.
Я вирішила там висаджувати розсаду для помідорів, щоб продавати. Собі залишаю небагато, але якщо врожай дозволяє — стиглі томати теж продаю на місцевому ринку, щоб копійчину заробити.
Минулого літа урожай вдався на славу, аби лиш руки і здоров’я зібрати. Ми з дідом дружно узялись і збирати і переробляти і продавати, а здоров’я підвело. мусила я викликати сина із міста, бо ж пропадало все на очах. трудились, з насінини виростили, а врожай пропадає.
Приїхав син, помідори зібрав, переробили на томатний сік, що на продаж залишили, що так у банки у власному соку закрили. Звичайні сільські будні і звична робота наша.
Син день побув, другий. одну партію переробили, інша на підході. Я радію, а він все темніший стає, каже, що не для того, аби помідори переробляти відпустку брав. На третій день ввечері невістка з онуками приїхала. Я й зраділа наївна, думала, вона нам помогти примчала, але де там:
— Збирайся, ми їдемо назад у місто. – каже сину моєму.
Я здивувалась, думала там по роботі, що, ну чи треба щось терміново їм. Запитала, чи не сталось чого:
— Нічого не сталось, просто з нього досить здоров’я своє на ваших плантаціях залишати. У нього відпустка, а ви його до роботи поставили. Себе не шкодуєте, так хоч нам нарешті спокій дайте. нащо вам оті гектари зелені. корова. порося кури. гуси, індики? Кому все це треба?
Я з дідом сиділа і лиш очима кліпала. Син ні словом не захистився, навпаки, підтримав дружину свою і сказав, що йому нам важко допомагати, не по здоров’ю і не наїздиться, адже бензин дорогий, але відмовити не може, бо соромно і знає. якщо не він, то ми самі через силу робитимемо по старій пам’яті. Більше того, сказали, що ми повинні зав’язувати з тим господарством і городами, бо “шкурка вичинки не варта”.
А ми з дідом наслухались, головами покивали, але нічого міняти не збираємось. Як то жити в селі і молоко купувати, чи за салом на ринок іти? Просто сина свого більше не турбуватимемо, самі якось.
Молоді просто ще не розуміють нічого, а ми вже якось самі усьому раду дамо.
Хіба можна от так просто покинути оте все? Ви б змогли?
19,03,2023
Головна картинка ілюстративна.