Хоч друзі мені казали, що любові забагато не буває, я все ж залишилася при своїй думці, що багато чого в світі може бути надміру, і тоді виникають проблеми. Так трапилося в нас з чоловіком. Він вважає, що я занадто люблю дочку Тетянку, забагато їй дозволяю і потураю усім її забаганкам. Але мені здається, що Андрій мене просто ревнує до нашої доньки. Та й сам він, хоч мене і кохає, забагато уваги, турботи і ласки вимагає до самого себе.
Перших п’ять років після весілля щасливіших за нас не було в цілому світі. Та в міру того, як Таня підростала, відстань між мною та Андрієм збільшувалася. Дочка не давала нам можливості досхочу побути вдвох, наговоритися, бо зразу втручалася в розмову і переключала всю увагу на себе. Я охоче піддавалася вмовлянням доні розмовляти тільки з нею, а чоловік ображався на нас двох. Так минуло ще п’ять, дещо складніших років. Щоб уникнути сварок, Андрій повернувся до своєї мами, час від часу працював за контрактом у країнах Європи.
Ми з Андрієм, хоч і проживали якийсь час окремо, душевно не віддалялися одне від одного ніколи, постійно спілкувалися в мережі та відпочивали втрьох під час його відпусток. А протягом року з дочкою звикли жити самі в такому режимі: тато подзвонить, надішле гроші, привітає з днем народження, поцікавиться, як справи, похвалить, словом, мир, спокій і благодать. Так минуло ще п’ять років, дещо спокійніших. Нашій Тетянці пішов шістнадцятий рік.
Андрій припинив працювати за кордоном, повернувся назавжди в Україну, запропонував нам почати все спочатку і жити сім’єю, сподіваючись, що Таня подорослішала і не змагатиметься з татом за увагу мами. Та ми заледве витримали тиждень цього життя втрьох. Знову між нами стала наша доня, яка вже не так дуже потребувала піклування мами, як свободи, яку їй мама давала, а тато обмежував її прогулянки до дев’ятої вечора, йшов шукати, коли запізнювалася, робив зауваження компанії, щоб не галасувала, прямо говорив, що йому не сподобався доньчин друг Денис, бо він зверхній і зухвалий.
Я говорила Андрієві, що повністю довіряю доньці, щоб він не втручався, що в неї гарна компанія, та чоловік сумнівався в цьому і дорікав мені за мою наївність і потурання дочці в усьому. Щоб уникнути подальших сварок із нами, Андрій знову перебрався до мами, на свою стару квартиру. Вирішувати суперечки він ніколи не вмів, жив за принципом: «Очі не бачать – серце не болить».
Коли в мене появилося більше вільного часу(не треба уроки з донькою вчити, їсти їй готувати), адже Таня стала така самостійна, сама собі приготує, помиє і прибере, я стала бігати на побачення. З ким зустрічаюся, дочці не признавалася, тільки інколи їй телефонувала, що заночую в подруги. «Гаразд, – великодушно дозволяла мені Таня, – тільки будь чемна».
Ми з Ним гуляли осіннім парком, сиділи на лавці обійнявшись. Був прохолодний вересневий вечір, і він куртку свою накинув мені на плечі, та ще й зігрівав словами, як мене сильно кохає. Мені хотілося бути з ним до ранку, аж тут озвався мій телефон. «Таня? Що сталося? Ти плачеш?» – і, навіть не попрощавшись, я помчала додому, а Він за мною, та я його різко зупинила: «Сама справлюсь», – сказала.
– Мамо, чому тебе нема дома, коли мені сумно? – схлипувала донька. – Чому тато пішов від нас? А він правий був щодо Дениса. Чому я тата не послухала? Лише йому я не байдужа. Це тобі все одно. Хоч би раз поцікавилася, як у мене на душі, а сама ходиш така щаслива. Ніяк не дочекаєшся, коли я в інститут вступлю, щоб привести сюди вітчима.
Я оторопіла від докорів, які посипалися на мене. Ми з дочкою були, як подружки, в неї не було від мене ніяких секретів. А тут, виявляється, вона вже встигла посваритися з хлопцем, переживає через це, їй потрібна розрада, тата не слухала, а винна мама.
Була субота. Таня вже котрий день після школи обкладалась підручниками і сиділа вдома, не бажаючи нікого бачити зі своєї компанії, мовляв, знали про Денисову зраду і мовчали. Я стала збиратися на побачення. Дочка уважно спостерігала за мною, не витримала і запитала:
– Та скажи хоч, хто він.
– А хочеш, ми з ним повернемося вдвох?
– Мені однаково, – Таня намагалася відповісти байдужим тоном.
Звичайно, я не розчарувала свою доньку. Адже тим чоловіком, до якого я бігала на побачення ще в юності і через сімнадцять років по тому, є ніхто інший, а кохання всього мого життя і Тетянин батько – Андрій.
