Я тішилася тому, що маю сина, адже сама росла з братом, де нас виховувала «премудростям бути жінкою» бабуся. Можу сказати так – ніхто так мені не забив памороки, як вона своїми «правдами життя» і тим, що має і не має робити жінка.
Я твердо вирішила, що бути дівчинкою, то саме оте – з шести років вміти намазувати бутерброд для десятирічного брата. Не їздити на велосипеді, бо майбутній чоловік може не повірити, що я дівчина, вміти варити-пекти і з захватом прибирати за братом, при цьому ні до чого його не змушуючи – ні до допомоги, ні до елементарної культури поведінки.
Братові можна все, бо він хлопчик, а мені не можна багато чого, бо ж який хлопчик захоче взяти заміж таку дівчинку.
Тому, коли у нас з чоловіком з’явився син, то я полегшено зітхнула, бо не хотіла виховувати дівчинку в такому ж дусі, як виховувала мене мама під пильним оком бабусі.
Але не сподівалася я, що мені прийдеться мати справу так швидко з претендентками на руку і серце мого сина.
Йому було вісімнадцять, коли він почав пізно приходити додому, я тоді попросила чоловіка з ним поговорити:
– Він вже дорослий, сам справиться, – тільки й відмахнувся чоловік.
Не змінилася ситуація й тоді, коли син закінчив коледж.
Ми жили на склоці міста у власному великому будинку, бо чоловік пів життя їздив на заробітки і ми вклалися в нашу нерухомість.
І я стала помічати, що у нас пропадають з холодильника продукти.
Я купую, як зазвичай для нас трьох, але їжа не вистачає. А потім я помітила, що мій син Роман накладає цілу гору їжі на тарілку і біжить в свою кімнату. Я прислухалася – там хтось є.
Дочекалася, коли незнайомка випурхне з хати пізно вночі і лиш розгледіла темне волосся. Далі було руде, далі біле…
Я знову до чоловіка – кажи йому щось.
– Він вже дорослий розбереться, ти ж онуків хочеш?, – тільки сміявся чоловік.
– Я онуків хочу. Але я не хочу аби моя хата перетворювалася на ось таке!
Далі вже виявилося, що все частіше і частіше приходить дівчина одного й того самого росту та комплектації, отже, постійна. Ну хоч тепер легше.
Тоді з сином вирішила поговорити я.
– Дитино, я бачу, що ти водиш до нас дівчину. Познайомиш?
– Навіщо? Вона не серйозно.
– Ага, то ти до хати водиш всяке аби що?
– Мам, не починай.
– Ні, я почну – або ти перестаєш робити подібні речі, або знайомиш нас з дівчиною, яка живе тут і їсть нашу їжу.
Я приготувала вечерю на чотирьох, бо ж знаю, що вона там на верху. Прийшла, справді молода і зухвала, так сіла, немов ми у неї вдома, а не навпаки. На питання, де вчиться, хто батьки – не хоче відповідати.
– А навіщо вам? Я нічого поганого не роблю, щоб мене отак допитували.
– Так, мамо, Алла права, що за допит.
– Я хочу знати з ким живу під одним дахом, – кажу я.
– Я з вами не живу і нічого вам не зобов’язана, – зухвало відказала дівчина.
Я лиш пораділа, що вона позбавлена всіх тих упереджень, що мала я. Я не можу собі уявити, що я могла отак ночувати в чужій хаті і ще й батькам кавалера в очі дивитися.
– А, може, я твоя майбутня свекруха, – в мені прокинулася моя мама, – То що ти на це скажеш?
– Та нічого, бо я не планую заміж виходити, тим більше за вашого сина. Нам поки так добре, от і все.
Я мало не впала. Для чого ж тоді до хлопця приходити, коли ти за нього заміж не хочеш? Мені стало дуже не приємно це чути, я глянула на сина. Але той це сприйняв радісно, мовляв, от і супер, легше буде з нею розійтися.
Я не можу цього зрозуміти – що за легковажність з обох боків? Як це отак один з одним бавитися і не боятися, що можна щось зламати… Невже це я просто так вихована, а світ тепер інший?
Фото Ярослава Романюка.
