Коли минуло лиш кілька днів, то я ще надіялася, що він просто затримався чи продовжили путівку, але, коли його не було більше трьох днів, то я кинулася до всіх, до кого могла. Дітям не хотіла нічого поки казати, не хотіла їх хвилювати. Але минув тиждень, а Михайла не було.
Я уявляла його десь без пам’яті в лікарні в кращому випадку, а в гіршому…
Прийшлося сказати Петрові, що батька нема вже тиждень, телефон не відповідає, на роботі нічого не знають, як і в санаторії – був чоловік і нема. Син поїхав і через кілька днів вернувся з Михайлом.
Але не з моїм чоловіком Михайлом, якого я знала сорок років. А з якимось чужим чоловіком, злим і неприємним.
– Мамо, я його знайшов в іншої жінки, – сказав син через зуби.
– Що ти вигадуєш, – я крутилася на кухні аби швиденько нагодувати своїх хлопчиків.
Щоб тарілка і горнятко у Михайла були з правильного боку, прикрила фіранку аби сонце його не сліпило, виделка мала бути суха, сіль і перець біля лівої руки, багато рідкого і мало густого, ложка сметани і трішечки кропу, полущені два часничка. Але він не їв.
Це мене вразило більше, ніж те, що Петро сказав. Я ж його знаю всі ці роки, знаю по тому, як він заходить в квартиру, як пройшов його день. Знаю, що треба тут змовчати, а там похвалити.
– Чого ти?, – два слова, але в них я вклала все, що думала.
– Я не хочу з тобою жити. Я не маю з тобою ніякого спокою, ні душевного, ні фізичного. А там я є тим, ким є.
– А хто ж ти є? Хто ж ти є після цього?, – питаю я його, – Якщо ти так вже хочеш йти, то йди, я ж тебе не тримаю! Скажи мені в очі, що так і так, жити з тобою не можу і йди! Я ж думала, що з тобою біда. Я переживала, тиск скакав. А ти отак, як боягуз. Михайло мовчав.
– Їдь геть. Де був.
Сорок років знайомства і тридцять п’ять років шлюбу. Думаєш, що знаєш людину до дрібниць, а вона отаке витворяє. Наче дитина нашкодить та в кущі.
Як же тепер людям в очі дивитися? Це ж так якось гидко… Одне діло – пішов з родини, а інше «не вернувся з курорту», втік.
Це ж, яка я виходить, людина, що від мене треба тікати?
Ці думки не давали мені спокою, бо ж я хороша! Хороша мама, хороша бабуся, хороша дружина, хороша донька.
Я хороша людина, то чому так?
Тікати від мене в одних портках? Тьху! А потім Михайло вернувся, дивився вовком і цідив крізь зуби, що через мене його нова любаска його назад не прийняла.
– Казала мені, що як я поїду, то, щоб не вертався. А я поїхав. Бо ти сина на мене натравила!
Я мовчала і дивилася на нього. Як він не розуміє, що це в молодості ще можна було пробачити за сині очі. Тепер ти або людина, або йди геть. Видно, мудра та жінка, що його одразу розкусила, а я ж всі ці роки щось собі малювала в уяві і не бачила його справжнього.
– Назад не прийму. Будемо ділити майно, я вже все обдумала, – сказала я йому.
Михайло дивився з сумом, але не на мене. А на стіл, де була прикрита шторка від сонця, щоб йому не сліпило, його горня і тарілка, сіль і перець з правого боку. Дивно, він же так хотів свободи від рутини.
Фото Ярослава Романюка.
