Я одразу Павликові сказала, що вона геть нам не підходить, бо або з нею ні про що не говори. Або вона на все ображається, як їй слово скажеш.
Питаєш щось про батьків чи про родину, ображається, бо навіщо нам це треба. Щось пожартуєш – ображається, бо вона не для того входить в родину, щоб її на кпини брали. Щось говориш на загальні теми, то одразу їй недогода, бо не про неї.
– Сину, – кажу я йому, – Як ти будеш з таким характером жити?
– Мамо, – каже син, – То вона така, бо при надії, а потім знову буде, як до весілля.
Ну я лиш головою похитала, бо може, й так, а, може, й не так. Я щось себе в такому стані так не вела, але тепер, може, жінки ніжніші, ми були сильні і витривалі.
Оженилися вони і стали жити окремо, скоро й дитя з’явилося, але характер у Насті не змінився.
Не так я дитину на руки брала, не такі слова казала, не такі пісні співала, не такий одяг купувала. Все було не так і не з того боку.
З таким відношенням я й перестала туди приходити, бо у мене є онуки, я маю на кого свою ніжність витратити. Раз тут така справа, що дитя лише її – хай сама й виховує.
Далі взялася до Павла: чи він когось не має, чого вчасно не прийшов. Чого трубку не брав, а як відчувала якийсь сторонній запах чи ще щось, то могла серед ночі взяти дитину і йти з хати.
Павло якось прийшов до мене, щоб поїсти і глянув на годинник та мало не бігом в двері.
– Сину, що таке, – питаю його.
– Настя не любить, коли я запізнююся, – майже на сходовій сказав він.
Бачить Бог, що я намагалася ситуацію розрядити. Якщо я не могла пояснити Насті, що так з чоловіком не можна, то вирішила піти через сваху.
Запросила її в гості і почала розказувати, що вже дуже Настя сама в собі, ніхто не має в родину її лізти і треба якось це все врегулювати.
– А що таке?, – взялася в боки сваха, – Чоловік має бути вдома вчасно, а не швендяти бозна-де!
– Та я не кажу, що має швендяти, але як вже є якесь непорозуміння між ними, то не треба з дитиною кудись бігати. Павло як на пів години затримається, то це привід для скандалу та дитину будити і в ніч тікати?
– Ви того не бачили і нічого не знаєте, а все перекручуєте, – отака була відповідь свахи.
Я зрозуміла, що яка донька, така й мати.
Жили вони далі отак з пристрастями мексиканськими. Мені було шкода, що дитина то все бачить, хоч і хлопчик, але це все впливає на дитину.
Вони так прожили десять років, хоч я б її й дня не терпіла, як приходить Павло до мене з речами:
– Мамо, – я пішов від Насті,- в мене є інша жінка. Я поки не бачу нічого серйозного з нею, але жити з Настею не буду.
Ну, я що? Прийняла дитину і живемо далі.
Павло ходить на побачення, інколи не ночує, працює і додому приходить тверезий. По дитині бачу, що аж відходить та оживає, бо вічно був з Настею заклопотаний та сумний.
А тут, мій колишній син, веселий і щасливий.
Аж тут приходить мов хмара.
– Що сталося, – питаю його.
– Та, Дмитрик не хоче зі мною бачитися! Настя йому на мене наговорила, що я зрадник, а зі зрадниками ніхто справи мати не хоче. Ні іграшку не взяв. Ні на наступний раз не сказав, що прийде.
Я просто не знаю, що робити. З одного боку він пішов геть, але якби вона була інша, то чи він би когось шукав? Випила з нього всю радість, а тепер взялася й до дитини!
Думаю, треба її лишати материнських прав і все для того зроблю!
Фото Ярослава Романюка.
