Я — друга дружина. І повірте, такого щастя я нікому не побажаю.
Перша дружина мого чоловіка, Марина, була людиною, яка не надто прагнула працювати. Її життя складалося з читання книжок і сидіння на ґанку зі скаргами на невдачі. Усі її проблеми вирішувалися сльозами — поплаче, і все їй дістанеться.
Свекруха ж підтримувала її у всьому. Коли вона приходила до нас додому, нібито побути з онуками, усі розмови зводилися лише до Марини.
— Треба б Марині дров купити. Тобі що, шкода кілька тисяч витратити на неї? — повторювала вона щороку восени.
Для свекрухи я завжди була ніхто, порожнє місце. Вона говорила тільки про те, що “треба б Марині грубку почистити, антену полагодити, траву скосити, грошей дати”. Чоловік мовчки виконував усе, що йому говорили. Спершу купував дрова для Марини, а вже потім для нас, причому часто ближче до листопада, коли вже була найгірша погода.
У них з Мариною є син — Денис, якому вже 20 років. З навчанням у нього не склалося: провалив вступ до університету, пішов до коледжу, і ми оплачували його навчання три роки. Тепер він живе у свекрухи на її пенсію. Я не втручаюся: хай роблять, як хочуть.
Але одного разу, минулого року, я не витримала. На свій день народження я побачила Марину на нашому подвір’ї. Її запросила не я, а свекруха. Щойно вони зайшли в двір, щось у мені зламалося. Уся злість і неприязнь, що накопичувалися дев’ять років, вилізли назовні.
Я вигнала їх із двору, а чоловікові зібрала всі речі в тачку, якою ми гній возимо, і виставила за ворота. Свекруха жваво покотила тачку, а слідом шкутильгала Марина. Чоловік не сперечався, навіть слова мені не сказав. Просто пішов за ними.
Я не плакала. У мене троє дітей — три доньки. Потрібно було триматися заради них. Я полила город, приготувала вечерю, вклала дітей спати. А потім вийшла на вулицю, сіла на лавку й нарешті дала волю почуттям.
Тоді до мене дійшло, що всі ці дев’ять років я жила під девізом “Марині треба допомогти”. Ніхто з них жодного разу не подумав, що, можливо, допомога потрібна й мені. Ніхто не цікавився моїми мріями чи бажаннями. Марина завжди була на першому місці. І така чорнота оселилася в моїй душі, що я вперше зрозуміла, що таке справжня неприязнь.
Вранці чоловік повернувся. Привіз свої речі назад у тій самій тачці.
— Більше ніхто в цьому домі не скаже ім’я Марини, — заявив він.
Я повірила й пробачила його.
Відтоді свекруха приходить до нас рідко. Що їй тут робити? Про Марину поговорити не можна, а сидіти мовчки вона не звикла. Якщо й приходить, то мовчки сидить на дивані, підібгавши губи, навіть на онуків уваги не звертає. Але я відчуваю, як їй хочеться заговорити про Марину. Та чоловік тепер поглядом одразу дає їй зрозуміти, що це табу.
Так у нашому домі більше не говорять про Марину.
