«Я ж тебе так любила! Чого ж ти себе так не любиш?», – хочеться кричати моїй донечці, моїй квіточці і моєму сонечку.
Ростили її в любові та теплі, мала все на що вказувала пальчиком. Як тупала ніжками, коли хотіла саме ту ляльку, не можна було від чого відговорити і переконати – така була певна того, що має бути виконане її слово. А що тепер?
Я не впізнаю в цій жінці свою вперту, веселу донечку, нема в її очах радості. Є якесь дивне бажання вгодити чоловікові, а коли вже вгодить і тоді заживеее…
Не хотіли ми з чоловіком цього зятька, бо одразу було видно, що то за фрукт. Але хіба доньку переконаєш?
– Ми любимо один одного, – казала нам, – Він дуже хороший, ви просто його ще не знаєте…
На весіллі ми зрозуміли, що зять ще й не вміє себе контролювати, то був дуже показовий випадок, його батьки намагалися вгамувати веселощі хлопця і це їм ледве вдалося.
– Він не такий, – переконувала нас донька, – Просто перехвилювався.
Молодятам ми подарували бабусину квартиру, а маму забрали до нас. Правда, мій чоловік, Микола, вирішив не записувати квартиру на доньку.
– Як подаруєте нам онуків, то на них і оформимо, – сказав він тоді молодятам.
Але це дуже образило зятя Віктора, він говорив Руслані, нашій доньці, що ми так виразили неповагу до нього.
За що ж ми мали його отак поважати, ні сіло, ні впало?
Через якийсь час донька прийшла до нас просто сяюча і сказала, що при надії:
– Готуйте документи на квартиру, – пожартувала вона.
– Обов’язково, – сказали ми, – Головне нам треба ім’я і прізвище.
Радість була велика і ми вже всюди шукали, де ліжечко купити, де коляску, чи не дасть хтось зі знайомих?
Ми не мали звички ходити до Руслани й Віктора, тому не знали. Як там у них ведеться. А з того, що бачили доньку робили висновок, що цей стан її доволі виснажує. Проте, вона ні разу не жалілася, що їй чоловік не допомагає чи завдає якогось клопоту.
На хрестинах Віктор знову показався в усій красі. Виявилося, що він не задоволений тим, що у нього не син, а донечка. Виявляється, йому треба спадкоємця, але й цього наша донька не зугарна зробити. Знову свати його заспокоювали, а ми розуміли, що це початок кінця.
Але цього ніяк не розуміла Руслана.
Вона часто приносила до нас доньку, щоб мати час побути на вихідних лише з Віктором, адже дитина не давала йому виспатися.
– Бабусина квартира дуже мала. Ми вирішили брати дольову участь в новобудові, Віктор внесе першу частку. А потім ми продамо квартиру і виплатимо решту.
– А квартира буде на кому, – питає мій чоловік.
– Тату, краще, що вона буде на ньому, – почала переконувати нас донька, – і мені спокійно і вам без різниці.
– О, ні, різниця є, – кажемо ми, – Або квартира на онуці, або ми не даємо згоду на продаж.
Донька нас не зрозуміла. Почала обвинувачувати в тому, що ми спеціально між ними робимо сварку, щоб Віктор почувався приймаком, що не може заробити на квартиру.
– А що тут не правда, – питаю я, – Він не має своєї квартири і криком чи сваркою це не виправиш. Хай працює і буде мати своє, а не вимагати у жінки частки.
Отак пішла коса на камінь.
Замість того аби заробляти гроші на квартиру, Віктор всіма силами знецінює Руслану і її частку. Не можу вам описати як змінилася моя донька в гонитві за його схваленням. Вона нам такі речі виговорює, що ми просто дивуємося, як таке можна батькам казати. І все через те, що ми не хочемо аби квартира в новобудові була записана на зятя.
Каже, що ми руйнуємо її родину, але я там не бачу родини, ні я, ні чоловік. Може хтось порадить поступитися, але ми не хочемо нашу онучку залишити без нічого. А так і буде, якщо той зятьок не хоче переписати хату на власну дитину.
Фото Ярослава Романюка.
