Інні далеко за тридцять, та що там соромитися – тридцять сім. Вона чудово виглядає, має гарну роботу, власну квартиру, але це все не рахується, бо вона не має чоловіка.
– Бідна, бідна, Іннуся, як ти там живеш отак САМА, – бідкаються заміжні подруги.
– Добре живу, подорожую, працюю, все добре.
– Та що там ті подорожі, – витирають шмаркаті носи подруги, – ти ж бідолашна, бо не маєш дітей! А це таке щастя!!!
– Та я бачу, – посувається Інна від цих зелених шмарклів.
– От народиш дитину і все одразу зрозумієш, – кажуть вони з виглядом людей, які вірять в царство Боже на землі.
На кожному весіллі Інну чомусь випихають ловити букет, лізуть знайомити з друзями чоловіка чи розлученими колегами. Хочеться написати плакат зі словами: «Люди, у мене все добре. Заспокойтеся!». Але й тоді, вона просто впевнена, прийдуть «друзі» і будуть розказувати, що вона має бути щаслива «по-справжньому», тому має працювати над собою, щоб осягнути оце «по-справжньому», бо вона дурить себе сурогатом, а на це збоку просто важко дивитися.
– Ти просто в застої, це дуже жалюгідне видовище, повір, – кажуть добрі друзі, які вважають за необхідне сказати «правду», бо саме для цього вони покликані, як справжні друзі – говорити гірку правду.
Про маму вона й думати не хоче. Якось на весіллі в родина, вона принесла їй букет. Сама. Каже:
– Впав просто мені в руки! Це доля!
І так жалібно дивилася їй в очі, мов «Моє ти нещасненьке, бідненьке, як тобі тяжко живеться. Ти тільки скажи, що зробити аби ти вийшла заміж – я серце вийму, але зроблю!»
– Мамо, та все в мене добре. Є у мене хлопець.
– Не бреши мені, я тебе не цього вчила! Нема обручки – нема хлопця.
Якось Інна не витримала і виклала спільне фото з Ігорем. Що тут почалося!!!
Мама плакала і давала слухавку татові аби той теж поплакав. Вони щасливі і чекають на знайомство з зятем. Замовили ресторан на вересень і треба узгодити з його родиною, що вони беруть на себе: солодкий стіл, козацький стіл, фруктовий стіл?
Дорога родина понаставляла сердечок і побажань «Гірко». Тітка Галя просила взяти її дочку в дружки, а не тітки Світлани, бо та вже була двічі, а її ні разу. Якщо вона цього не зробить, то вона образиться. Тітка Світлана запропонувала себе в ролі старостівни, вуйко Василь нехай буде старостою.
Всі заміжні подруги радо вітали в клубі «Повноцінних жінок», бо шкода, що Інна така приємна дівчина і така неповноцінна, до цього моменту. Але все налагодиться, бо вона тепер матиме чоловіка, а коли народить, то вся мудрість світів, чакр, астралів і поні з веселками відкриється їй. Це просто вищий рівень і його треба заслужити. Для неї це надто складно, поки.
Незаміжні подруги люто заздрили, що вона вже ногою вступила в клуб «Повноцінних жінок». Може, вона й надалі з ними буде спілкуватися, щоб розказати як ТАМ, що ж буває «після одруження», чи існує кохання в тому світі? І щоб вона одразу не народжувала, бо тоді вона стане недосяжною.
Напрочуд, активізувалися колишні кохані, як то кажуть «як нема, то нема, а як є, то всі на купу». Почали виписувати компліменти, проситися зустрітися і, між іншим, скидати на її хлопця компромат.
«Неначе люди подуріли» відгукнулося зі шкільної програми.
Видалила фото хлопця.
Батьки вже місяць не телефонують.
Родина забула і лиш позаочі обговорює, що вже й не вийде і марно надіятися дружити чи старостувати.
Заміжні видалили з клубу «Повноцінних жінок», при зустрічі співчутливо хитають головами.
Незаміжні зловтішаються, що разом з ними і не треба відриватися від колективу.
Колишні перестали писати і дзвонити – от не зарази?
Інна ніжно обійняла хлопця і спокійно закрила очі. Все таки, кохання не терпить лишніх, ні близьких, ні далеких…
– Іннусь, – ніжно поторсав за плече, – Давай одружимось?
Та-да-да-дам!!!
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
