fbpx
Історії з життя
На мене всі сусіди косо дивляться і вважають мене дріб’язковою. Учора одна навіть присоромити намагалась. У мене одне запитання: а чому? Я ж не вимагаю чужого, мені моє поверніть і все. А все почалось із того, що я дозволила пожити у своїй хаті людям із Києва. Вони півтора місяці прожили, а я досі в себе прийти не в змозі

На мене всі сусіди косо дивляться і вважають мене дріб’язковою. Учора одна навіть присоромити намагалась. У мене одне запитання: а чому? Я ж не вимагаю чужого, мені моє поверніть і все. А все почалось із того, що я дозволила пожити у своїй хаті людям із Києва. Вони півтора місяці прожили, а я досі в себе прийти не в змозі.

Ну я вже й не знаю чи права, якщо чесно. Учора сусідка мене у магазині зустріла. Черга була, а вона давай мене за тарілки сповідати, мовляв я права не мала таке робити і говорити. От, можливо, ви мені поясните, у чому ж я не права, адже ж ніби як чужого не прошу? Мені моє поверніть і все. Як пояснити людям, що мені оті тарілочки дорожчі за їхню вартість у тисячу разів. Мені їх мати покійна на весілля дарувала. Та й не розумію я, чому маю виправдовуватись.

Все з того почалось, що подруга дитинства попросила слізно прихистити на деякий час свою рідню з Києва. Добре Ніна знала, що материна хата стоїть порожня. Мамусі рік, як не стало, а ноги все туди несуть. Я там мамин квітник сапаю, курочок годую у домі лад наводжу щотижня. Що роблю, а все з мамою балакаю. Відчуваю її там. Чоловік каже, що мені вже до спеціаліста час звертатись. Але хіба йому зрозуміти? Свекруха ще на заробітках у Італії у свої 68, гарно виглядає і здоровіша за мене. А в мене мами немає, лиш дім і горбок за селом, ото і все, що залишилось.

Пустила я Нінину рідню у мамин дім. Може й не зробила б так, але ж чоловік настояв. Каже, потрібно відпускати мені маму по-тихесеньку, адже ж не можна так собі серце краяти. То я й погодилась.

Люди прекрасні приїхали. Людочка, її донька Варвара і онучка Рита. Ожило мамине обійсця. І справді, мені аж на душі легше стало. Бачу, що шанобливо до всього ставляться, речі бережуть і мене за кожен дріб’язок питають: так чи ні. Я й заспокоїлась.

Пожили вони два місяці і поїхали собі з Богом у столицю. У них там і квартири і роботи. Мені подарували гарну вазу на згадку, тож розійшлись ми на хорошій ноті.

А потім я не дорахувалась тарілок маминих. Старенькі такі з зеленими квіточками у центрі. Нічого такого надто дорогого, але ж мені їх мама на весілля дарувала. Телефоную Люді, запитую де, а вона й не знає. Каже, що може з яким посудом віддала родичці своїй. Я до подруги, а вона до мене з претензією, мовляв не можна бути такою дріб’язковою. П’ять тарілок проти того, що наразі люди переживають дріб’язок. Я вислухала, головою покивала, але про тарілки знову запитала. Потім ще й скатерка мамою вишита зникла. Виявилось, вони у ній речі на прання віддавали родичці а та й не пам’ятає де її діла, бо річ стара і якщо зовсім чесно, лиш на рядно і годна.

От тепер ходжу ледь не щодня і мушу своє у подруги шукати. Ославили мене на всю округу, бо я, бачте, людей через дрібниці турбую. Але хіба ж то так? Хіба я чуже прошу? Віддай мені моє. У рідному домі кожна виделка серцю дорога і мила.

Може я й справді палицю вже перегинаю і не потрібно мені аж так реагувати? Чоловік, он теж сміється з мене. Чи все ж я маю право так себе поводити?

Раїса Е.

You cannot copy content of this page