Мені вже стукнуло 35, а я досі дівувала. Не могла знайти кавалера у своєму маленькому містечку, де всі один одного знають. Хороші чоловіки вже були зайняті.
Якось до нас у контору на посаду інженера перевівся самотній чоловік. Він був мовчазним, про своє життя не розповідав. Знали тільки, що давно розлучений, а батьки живуть за сотні кілометрів від нашого міста.
Я почала догоджати йому. То голубці приготую, то почастую пирогами. Антон, червоніючи, сором’язливо відмовлявся від гостинців, але потім таки приймав і дякував. Незабаром він оцінив мої жести та запросив на побачення.
— Мамо, я на побачення! – я навіть у тридцять п’ять не могла стримати емоцій.
А матуся тільки сльози радості витирала:
— Нарешті, дитинко! І ми матимемо свято.
У голові Антона ще й думки не було про шлюб, а моя мама вже рахувала гроші на майбутнє весілля. Антон довго водив мене на побачення, тільки ось терпець у мене закінчувався. Тому що часу чекати нема. Але я мовчала і покірно носила йому торти та пироги, а ввечері бігла на побачення. Він жив у орендованій квартирі сам, і я не раз залишалася у нього.
— Антоне, у нас буде дитина – подаючи тортик, прошепотіла я, дивлячись на колег, які вже насторожилися.
Він мало не подавився. Холодок охопив моє тремтяче серце. Непомітно витерла сльозу, щоби ніхто не побачив.
— Увечері поговоримо, – видавив він із себе, навіть не глянувши. І пішов роздавати роботу своїм працівникам.
Ледве дочекалася вечора. Принижуючись, пішла до Антона додому: а що робити? Через місяць-два живіт усі помітять, мама не переживе такого сорому. Зателефонувала у двері і злякано чекала. На подив, Антон обійняв, притиснув до себе, поцілував і підніс коробочку з каблучкою.
На весілля із віддаленої від нас області приїхало з десяток родичів Антона. Декілька тіток, рідний брат із дружиною і, звичайно ж, мама. Її за руку весь час тримала якась маленька дівчинка. Не було навіть часу перезнайомитись, бо вони приїхали разом з іншими гостями прямо на розпис.
Я щасливо вальсувала з нареченим, літала на крилах від щастя. «Нарешті і я одружена, і в мене буде сім’я, хоч я так довго чекала цього!» І постійно дякувала Богові — інакше як дивом це не вважала. Якби не Антон, так і животіла б самотньо біля маминої спідниці.
— Ти набагато красивіша, ніж ті його три жінки, — раптом мене від радісних думок відірвала одна з Антонових тіток.
Я нічого не зрозуміла, лише недовірливо подивилася на чоловіка. Він втягнув голову у плечі.
— Кажу, ти красивіша за його жінок, — ще раз повторила неприємна тітка. Поклала в ящик гроші та відійшла.
Так випадково на своєму весіллі я дізналася, що стала четвертою дружиною Антона. Мене просто в жар кинуло від несподіванки. Навіть на думку не спало перевірити його історію життя! А він нічого не пояснював, тільки ніжно посміхався та цілував.
Нарешті підійшла мати Антона, що тримала за руку маленьку дівчинку, і його брат із невісткою. Привітали нас, побажали кохання та щастя.
— Кохання вам, діти, – зі сльозами на очах говорила свекруха. – Нарешті ти, синку, знайшов гарну жінку, – при цих словах я знову зніяковіла, мені лестила похвала. А та продовжувала далі: – Живіть мирно і доглядайте дочку, – підштовхнула вперед маленьку дівчинку, яка весь час тримала її за руку.
Антон неприємно скривився, ховаючи від мене погляд. А я приголомшено дивилася то на свекруху, то на чоловіка, то на цю бліду дитину, що дивилася спідлоба.
— А ти що це, нічого жінці не сказав? Дорога ти наша, – звернулася до мене свекруха, – його друга дружина стала пішла по житті поганою дорогою і підкинула мені дитину. Я дбала про неї, поки син був неодруженим, а тепер, вибачте, це вже ваші клопоти. Іди, Маринко, до тітки. Вона буде тобі мамою.
Відразу після весілля я хотіла розлучитися. Так сильно вразив мене вчинок Антона. Він приховав, що був тричі одружений, що має дочку. Якби про все розповів раніше, мабуть, я б і не вчепилася в нього.
Від розлучення стримала вагітність. Куди одна з дитиною? Тому, подумавши, вибачила чоловікові. І до Маринки душею прикипіла. Вона така добра, мила, одразу почала називати мене мамою, ходила за мною по п’ятках. Куди цю нещасну дитину виженеш, кому її перекинеш? А коли народився син, то кращої няньки, ніж Маринка, було не знайти.
З того часу минуло 4 роки. Я таки розлучилась з Антоном. Але Маринку залишила із собою. Стала розлученою жінкою з двома дітьми. Проте довго на самоті не пробула. До мене одного вечора прийшов свататися однокласник, який любив мене ще зі школи. Прийняла. І не пошкодувала. Любить чужих дітей як рідних. І я рада, що через кілька місяців народжу нам спільну дитину.
— І де ти був? – часто повторюю я. – Вже дітей одружили б. А не в сорок років народжувала.
