Я перераховувала все, що чула і бачила про того чоловіка, який нічого не мав, а швендявся з заробіток на заробітки і не просихав.
– Я до дому їхати не буду, бо там антисанітарія! Ти сама така станеш!
Мама пробувала якось виправдатися, але я й чути не хотіла. Після мого найкращого в світі тата таке прийняти додому? Весь дім мені перепаскудити! Такого я від неї не чекала.
Я чути не хотіла про якусь самотність.
– Тобі шістдесят, вже пора думати про душу! А ти чужого до хати тягнеш! Тато перевертається, як це бачить!
Я з нею не говорила більше відтоді.
Та й було у мене свого клопоту багато: то діти, то чоловік зі своїми капризами.
Я не говорила матері, що в мене теж не зразковий шлюб, що чоловік пізно приходить, грошей мало заробляє, вічно нічим не задоволений. Діти з підлітковим віком.
Мені б підтримки та розради, а вона? Я жила то там латаючи, то там…
Але, що ж поробиш, коли воно вже все таке шите білими нитками, що вже й сама собі брехати не можу, чого чоловік тижнями вдома не ночує.
А далі виявилося ще краще – хата свекрушина і ми маємо йти на всі чотири сторони, бо у її синочка нова і краща забавка. Ну, куди ж мені було їхати? Додому?
Я ж матері такого наговорила, а тут – миритися?
Почала квартиру шукати, другу роботу, діти вимагають ще більше всього, а де ж його взяти?
Пирхалася, крутилася, гребла!
А тут мами не стало. Ще гірше, що зателефонував той ненависний Михайло і мені це повідомив! Зібрала дітей і додому, а там мама вже на столі!
Глянула на все – так як вона колись хотіла: вишита сорочка, вишита подушка і стіл в вишитих покривалах. Все до ладу.
Глянула на Михайла – побритий і одягнений і не скажеш, що ходив такий. Ну хоч тут все добре!
Поминки теж були готові – все замовлено та всіх рідних запрошено.
– Хто це організував, – питаю я тітки.
– Так, Михайло. Хто ж ще мав, – каже мені і докір чую від неї.
Вона ж знала, що я матері тоді наговорила.
Родина допомогла все прибрати в хаті, не було й сліду від людей та обряду. Я зайшла до мами в кімнату – все як я пам’ятала.
Плакала і не могла спинитися, чула, що за спиною тупцює Михайло, але мені було байдуже.
Коли вийшла до хати, то зі здивуванням зрозуміла, що мої діти не в телефонах, а слухають розповідь Михайла і наминають мамині пиріжки.
Я сіла навпроти нього і він зрозумів, що я не маю до нього ніякої ласки.
– Я піду… Там курей заженете і свині дасте. Отут все наварено. Я завтра прийду.
– Не треба. Без вас справимося, – відказала я.
Знайшла чисту постіль і нам посталила.
– Ма, а дідусь такі історії про бабцю розказував, – почали діти.
– Він нам не дідусь.
Поки поробила все коло господарки, то й без ніг заснула… давно я так міцно не спала.
Мене розбудив стук у вікно – Михайло.
– Вставай, господарку треба обходити, – каже і сам вже й кури випустив та стодолу відкрив.
Поки я туди-сюди, а він все показує, де мама що клала та як готувала.
– Отак трохи олії, посмажиш цибульку, а потім більше смальцю кладеш. Як цілу будеш варити, то смачніша, так мама твоя робила.
Дивовижно, але він знав все, як вона робила. Я вже забула, а він те все за нею повторював.
Розказав, як заслабла і як хотіла мене покликати, але не хотіла турбувати. Що пробачила мені давно. Я залишила місто і марні спроби якось вижити там. Діти спочатку вередували, але потім все якось вляглося, думаю, завдяки Михайлу в тому числі.
Він неймовірно терплячий і уважний.
Живе з нами і я думаю, що він хороший дідусь для моїх дітей. Дуже рідко можна знайти справді віддану людину, а моя мама, виявляється, це розгледіла в ньому.
Фото Ярослава Романюка.