fbpx
Історії з життя
Нас виховувала бабуся і вже на старості років батьки й далі не планують нам залишити спадок

Батьки залишили нас на бабусю, коли почали займатися бізнесом, а поєднувати два в одному якось не могли. Приїздили з гостинцями раз в місяць і на тому все. Так, ми мали найкращі з братом речі, першими телефони та велосипеди, але нам було цього мало. Ми хотіли жити в місті разом з батьками.

Якось ми настільки набридли мамі тими проханнями, що вона вирішила нас перевести в старші класи в місто. Проте, надовго її не вистачило і вона сказала, що ми дикі. Ми не вміли себе вести ні з її друзями, ні в новій школі. Нам було важко пристосуватися до нових дітей з новими правилами. Через місяць приблизно, ми вже знову були в бабусі, щоб не ганьбити батьків.

Єдиною їхньою заслугою була та, що вони нас послали вчитися в іншу область, щоб ми «вчилися жити». Там ми й залишилися. Я вийшла заміж, а брат вернувся до бабусі і там живе, створивши свою родину.

Батьки нас вітали зі святами, як і ми їх. Якоїсь теплоти чи співпереживання не було і ось брат мені телефонує:

– Іра, вони хочуть продати все в Україні і виїхати в Італію. Але тата поки не випускають, бо військовий стан, але вони вже продають потроху все, що мають.

– І що?, – кажу я.

– Як і що? Вони нам ні копійки не залишать! Все проїдять в Європі, а потім ще ми їхні борги будемо сплачувати!

– Я не збираюся нічого платити, – кажу я.

– Доведеться, якщо не подзвониш!

Отак ми спихали один на одного, хто має подзвонити. Я тоді вперше задумалася, що вони б могли нам з братом залишити такий-сякий статок, але вони вирішили все пустити за вітром. І така образа мені лягла на серце – все життя прожили в своє задоволення, нас випхали зі свого життя, ніякого старту в житті не дали, не допомогли з житлом, а тепер ще й планують гроші забрати з собою.

You cannot copy content of this page