Мій брат приніс додому новенький собачий нашийник з магазинної біркою, що пах шкірою і
– Так, – відразу все зрозуміла мама. – Цього не буде ніколи! – строго сказала вона. – Собаки ще тільки в нашому домі не вистачало!
Брат мовчки пройшов до кімнати і повісив нашийник над своїм ліжком. Вийшло красиво.
– Де ти взяв гроші? – запитав тато.
– Назбирав, – пояснив брат. – Три місяці відкладав помаленьку…
– Зрозуміло, – розвів руками тато. – Значить, наш молодший син вже три місяці мріє про собаку.
– Я теж мрію! Я теж мрію про собаку! – встряв у розмову і я. – Уже цілий тиждень мрію! Навіть ні, вісім днів!
Це була неправда. Про собаку я мріяв все своє життя, з самого народження. Але ж не я ж, потай збираючи гроші, які батьки дають на сніданки в школі і всякі інші дрібниці, купив в кінці кінців чудовий новенький нашийник з жовтої шкіри і з заклепками. Я не міг образити мого брата і тому сказав все про вісім днів!
– Мріяти не шкідливо, – погодилася мама.
Потім ми, як завжди, робили з братом уроки. Він свої, легенькі, за третій клас, а я – серйозні, на складання простих дробів. І час від часу піднімали голови від зошитів і поглядали на собачий нашийник, який висів над ліжком брата.
– Минулого місяця було тридцять днів? – раптом почав згадувати я. – Ні, тридцять один! Значить, завтра буде дев’яносто три дні, як ти мрієш про собаку!
Брат мій в відповідь похмуро засопів.
– А якщо до твоїх днів додати дев’ять моїх, то вийде сто два дні нездійсненної мрії! – підрахував я.
– Та досить, – сумно зітхнув наш тато. Він сидів у кріслі з газетою і все чув. – нездійсненна мрія… – повторив тато мої слова. – Такого не буває. Якщо мрія правильна, вона обов’язково збудеться.
А в суботу наш тато кудись надовго пішов з ранку. Повернувся і відразу ж покликав усіх нас в передпокій.
– Ось… – сказав тато зніяковіло, коли ми зібралися. – Я склав три числа, і вийшло, що ми мріяли про одне й те ж тридцять чотири роки, три місяці і одинадцять днів… Це за станом на сьогоднішній ранок!
Сказавши так, тато обережно відхилив пальто і витягнув із-за пазухи сіре кудлате цуценя з чорними блискучими оченятами.
Ми з братом оніміли і остовпіли до такої міри, що навіть не закричали «ура».
Наша мама якось дивно подивилася на тата. Він так і продовжував стояти в розхристаному пальто, притискаючи цуценя до себе.
– Додай ще двадцять сім років… до мрії, – раптом не своїм голосом попросила мама.
– Ні, мабуть, двадцять вісім!…
Мама відкрила шафу і дістала з самої її глибини заховану колись синю собачу миску.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
