Ворожка дивилася на неї великими очима, які були підведені дуже майстерно та й сама пані була гарна якось потойбічно – бліда шкіра і чорне-пречорне волосся і багряна помада на губах.
А що вона? Вже доросла жінка з хорошою професією і доволі гарна, але ж не щастить з чоловіками…
Один кинув, інший виявився ловеласом. Що ж вона робить не так? Вона ж і господиня, і не конфліктна людина, і має власне житло… Як в тому типовому оголошенні «Роботою та житлом забезпечена, згідна на переїзд».
– Бачу біля вас жінка, білява…
– То Настя. То вона мого першого чоловіка з сім’ї забрала… ще подруга була та бігала рецепти мені давати, які б йому сподобалися…
Ворожка виклала ще три карти на який красувалися дами.
– Тут жінки…
– А, то мого другого… Він і до мене ходив і до своєї сусідки та на роботі до бухгалтерки. Казав, що був голодний і вони його годували м’ясом, а не те, що я, дерунами та яблучними пляцками…
– З вами все зрозуміло. В вашому минулому є жінка, яка на вас і наклала це прокляття, – сказала ворожка перевертаючи чергову карту.
– Щось нічого такого не пригадую, – задумалася Настя.
– А ви добре подумайте, якщо вдасться з’ясувати хто це, то річ від неї і ваша винагорода, і я зможу все виправити. Бо інакше, – каже і перевертає карту, – ось цей чоловік, що стоїть може вас і не дочекатися.
Йшла Настя від чаклунки і не знала, що то за така жінка в її минулому, що могла б на неї так злитися. От вона точно має зуб на колишню свекруху , але ж, щоб старша жінка…
Отак вона кілька днів ламала собі голову над тими подіями, а далі поїхала до мами в село. І якось вона проговорилася, що їй розкладали на карти та сказали, що якась жінка має на неї зуб. Мати й собі засумнівалася в цьому, а тоді каже:
– Маркова, точно вона.
– Та не може бути, – здивувалася Настя, бо то ж сусідка їхня.
– Точно вона! Ти собі не уявляєш, яка вона була ображена, що ти вийшла заміж і місто, а не за її Петруся! Та вона так того року зі мною на межі сварилася, що я аж оглухла на праве вухо!
Почала Настя й собі згадувати таку подію і чомусь завжди пригадує, що тітка Ореста, а по-вуличному, Маркова, завжди її не любила. Чи то через ті яблука, які вони з Петром обривали зелені, чи через аґрус біля криниці, що вони з тим же Петром об’їдали…
– Що за сарана не дасть кампоту та повидла зварити!, – кричала вона, поки Настя з Петрусем ховалися на поді.
Чого б це вона хотіла її за невістку? Тим більше, що Петро одружився вже, років з десять, точно. Але раз вона, то треба виходити з положення. Настя побачила, що Ореста вивісила прання якраз, а оскільки погоди не було, то воно й не висохло. Оце просто чудова подія. Вона отам перелізе та візьме щось з дроту. Надумала і пішла глупої ночі красти одяг, сама не вірила, що жінка з освітою буде красти бабину стару спідницю, але ж дуже вже хочеться сімейного затишку.
Як на лихо, лиш вона за річ, як Маркова засвітила на вулиці, Настя щось шарпнула та навтіки, а її Шарік просто під ноги, вона впала. Повзе і кляне Шаріка, а той їй лице лиже. Хоч плач, хоч регочи.
Отака забрьохана вона прийшла до хати та дивиться на «улов»… Старі махрові панталони…
Господи! За що ти її так караєш?
Нікуди діватися, пів справи зроблено, а щасливою бути не соромно!
Поїхала вона додому та вже записалася на «прийом», панталони висушила і поклала в торбинку. Аж тут до неї написав незнайомий користувач, щось вона такого чоловіка не знає, але щось знайоме.
«Вітаю. Це Петро Горовий, твій колишній сусід. Не знаю, як сказати, але мама переконана, що ти в неї вкрала дещо. Вона каже, що то була річ, яку зараз вже не шиють, а їй вона дуже треба. Каже, що то була ти, бо сварилася на вашого пса і вона бачила, що ти бігла до хати. Я пригадую, як ми колись яблука крали, але ж ми вже дорослі…»
Палавінь залила її, оце так вляпалася! Що відписати? Як пояснити, що вона просто хоче бути щасливою? Відбрехатися не вдасться, бо у тітки Орести такий зір, що вона мов коршун… Але як віддати?
«Вітаю. Рада тебе бачити. Там така ситуація вийшла, що отак і не поясниш, то я річ би віддала якось аби мама твоя не бачила, але вже не вийде».
«Я буду в місті в середу. Давай ти мені передаш, а я все владнаю»
Середа ж завтра, а на прийом в четвер. Як бути? Та вкінці ж кінців – вона доросла людина, то треба відповідати за свої вчинки.
Запхала річ в гарний пакунок і прийшла. Петро мав все ті ж бешкетні очі і усмішку, а час змінює всіх.
– Ти зовсім не змінилася, – каже їй.
– Ой. Ти теж…
Далі розговорилися, вона запевняла, що послизнулася і отак річ потягла. А хотіла просто привітатися, аж тут і світло, і впала, і болото, то й втекла як маленька, а річ отак і не випустила з рук. Чесно, хотіла вернути, але ж…
Згадали дитинство, розпитали за теперішнє. Він розлучений і має сина, зараз перебрався ближче до матері і купив квартиру, робить ремонт. Запросив в ресторан в суботу, не так щоб залицятися, а просто вони ж один одному не чужі…
Настя йшла додому і сміялася, давно їй не було так добре на душі, що то означає, своя людина.
Фото Ярослава Романюка
