Світлана, ледве тримаючись на ногах, сперлась на важкий гранітний пам’ятник. Її чисті сльози невпинно капали на свіжий горбочок, місце спочинку чоловіка. Грайливий пронизливий вітер підхоплював тихий плач жінки й розносив його по сусідніх надгробках. Сонце сідало за горизонт, забираючи з собою останні рожеві промінчики, які освітлювали Світлані фото рідного до краплиноньки обличчя чоловіка, що було викарбуване на темному, як її життя, пам’ятнику.
День добігав кінця. Вечірні сутінки заволоділи простором і часом. Але не надавала цьому значення, адже її душа знаходилась далеко.
Поринула на пошуки дорогого образу її Антона. Але все марно. Він був уже неблизько від своєї родини.
За матеріалами – “Українське слово”.
– Мамо, – раптом глухий голосок маленької дівчинки порушив вечірню тишу, – поклади ці квіти для тата. Вони йому сподобаються, адже нарвала у нашому садку.
Світлана взяла з рук донечки маленький букетик нарцисів та й поклала на зрошений слізьми горбочок. Уже зібравшись йти, жінка почула позаду важкі кроки. Це був чоловік, якого вона воліла б не бачити й не знати все своє життя.
– Мені потрібно з Вами поговорити, – сказав він, поклавши букет троянд.
– Нам немає про що говорити. Все скажете в суді, – різко мовила жінка і, взявши за руку донечку, попрямувала до виходу.
Важко було в той час Світлані, та долю не обирають. Не змогла забути ту підступну ніч, коли повідомили, що її Антона більше немає. Не встигла навіть попрощатися як слід зі своїм судженим. Не почула прощального слова, не побачила його виразу обличчя. Пішов, не попрощавшись. Нелегко переживати щось подібне, коли вранці бачиш усміхненого й радісного чоловіка, а ввечері вже все. Як же не могла стерпіти того, хто так недобре змінив її життя, позбавив райдужного майбутнього! А він ні на мить не відходив від її Антона. Навіть прийшов попрощатись. Світлана не могла тримати себе у руках, коли зустрічала його на своєму шляху. Докоряла, тяжко докоряла. А він мовчав. Не виправдовувався. Лише важко схиляв голову, бо ж не легкий тягар лежав і на його душі. Йому самому не менш було шкода чоловіка.
Невдовзі відбувся суд. Павла виправдали, адже не побачили його вини. Знайшлися очевидці тієї пригоди, які підтвердили: Антон, поспішаючи додому, перебігав вулицю в невстановленому місці. Тому Павло позбувся на деякий термін лише водійського посвідчення. Світлана була невдоволена рішенням. Та що поробиш. Нічого неможливо змінити, хоч як би це хотілося. Почуття жінки можна було зрозуміти, адже молода сім’я лишилася без опори та надії на майбутнє. А що сказати маленькій донечці? Куди пішов її тато, з чиїх рук не сходила ні на мить? Як на це відреагує маленька душа дитини? Важко сказати, а ще важче жити з вирваною частиною життя, якою для них водночас був батько й чоловік.
Неспокійно було й на душі в Павла. Не міг забути ту хвилин. Цей випадок назавжди залишиться гострою й колючою голкою під серцем чоловіка. Жити з таким тягарем – ще те випробовування. І хоч суд не знайшов вини в його діях, але в душі завжди відчувати буде свою провину. Бо ж найсправедливіший собі суддя – ти сам. Тому з усіх сил намагався допомогти осиротілій сім’ї. Але Світлана ні на крок не підпускала до себе.
Час ішов. Втрата залишилась. І не намагалась відійти від Світлани та її донечки. Павло часто по дорозі з роботи приходив на місце спочинку Антона. Клав квіти, просив прощення. Не раз зустрічав там Світлану з донькою, дивився на них здаля, тривожився. Бачила Павла й жінка, але й презирство до нього вже залишились у минулому. Цього тягаря позбулася, коли зрозуміла, що над всіма суддями є ще один суддя – Бог. І справжній суд буде на небесах, а не на землі. Так сказано в молитвах.
Сьогоднішня неділя мала бути теплою, судячи з сонячного ранку. Свіжий вітерець шарудів десь у розквітлій калині. Хмарки на небі ледве пересовувались. Здавалося, що кожна з них важча за всі разом узяті наші річки, ліси, поля… Земля пахла свіжою травою. Все навкруги милувало та радувало око. Саме цього дня Світлана знову пішла до чоловіка. Опустивши голову, тихо зітхала, згадувала ті щасливі хвилини, які прожили разом. За цими роздумами жінка не помітила, як до неї підійшов Павло. Став на коліно і з щирим співчуттям поклав букет тюльпанів. Світлана підняла голову – і їх погляди зустрілись. Дивилась на Павла, ніби вперше бачила. Його лице чимось нагадувало їй Антона. Жінка не зводила погляду.
“Чого вона так дивиться? – думав чоловік. – Невже ніколи так і не пробачить? Невже докори сумління прийдеться пронести через усе життя?”. Але ж ні! Світлана заговорила. Що вона сказала, не пам’ятав. Бо серце огортала довгоочікувана радість від почутого голосу. Душа затрепетала, завихрилась, понеслась далеко ввись, ніби вирвалась на волю. Вперше чоловік почув голос Світлани, в якому говорило серце, а не емоції.
З тих пір стали бачитися частіше. Жінка забула все, що відбувалось колись між ними. Важко було пробачити, але пробачила. При кожній зустрічі вони все більше знаходили себе в цьому житті. Їм було добре разом. А згодом Павло попросив її руки. Як билося серце перед відповіддю жінки! І от, яке ж щастя! Вона буде з ним! Погодилась бути дружиною, незважаючи на все, що довелося пережити через нього. Тепер зробить все, щоб вона була щасливою.
Не могли наречені перед вінчанням не прийти до Антона. Хотілося попросити в нього благословення. Маленька донечка дивлячись на фотокартку тата, крізь сльози мовила: “Спи спокійно, таточку. За нас не турбуйся. Тепер у нас з мамою буде інший тато. Він казав, що буде нас так любити, як любив ти”. Такої розмови дівчинки з батьком не витримали ні Світлана, ні Павло. Обійнявшись, вони дали волю сльозам.
Автор – Василь ТИТЕЧКО, с. Мале Вербче Сарненського району Рівненської області.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
