Ми з чоловіком живемо душа в душу вже двадцять років, але коли приходить його мама, то ворон на хату сісти не може.
Приходить вона завжди не з порожніми руками, а з сумкою всякого вареного і пареного, бо «Миколка дуже цей рецепт любить, а я робити на пенсії не маю що, то й порадую дитину». Дитині скоро сорок років, це так для розуміння.
Але найгіршим є отой погляд на наших доньок: на них оцінюючий, а на мене осудливий: «Що ти за матір, діти – шкіра і кости».
Доньки наші вже в вчаться в училищі і слідкують за фігурою, що би я не зготувала. То носа крутять, що то смажене і не можна, а то жирне і не можна, але свекрушині страви набивають в роти за обидві щоки – очі світяться і кажуть, як смачно. А та сама сяє, мовляв, дивися, недолуге, як треба дітей годувати. А потім ще тим вертихвісткам дасть по Лесі, щоб собі мали що «купити їсти».
Доньки – таке, ще зелені, але чоловік куди? На тії вареники та на туї пляцки накидається, наче вовк. А найгірше – як мала дитина лізе в сумки та питає, чого не подзвонила, він би поміг донести. Та пакує і пакує, наче холодильник порожній!
Про себе теж признаюся – їм. Знаю, що потім буду жалкувати, але не можу втриматися. Хай свекруха знову дивиться, мовляв, вчися поки я жива, але біда не в тім. Потім у мене буде важкість у шлунку і я до світанку не зможу перетравити ні їжу, ні таку зраду рідних. А їм нічого – сплять ситі і щасливі.
На ранок я невиспана влаштовую чоловікові такі розбори, що йому б мало вистачити до наступних маминих відвідин. Я йому кажу, що таке вірність і підтримка, що якщо вже запихаєш в себе кусень «Наполеона», то хоч скрився та скажи, що в мене кращий виходить. А пироги, коли пхаєш, то скажи, що я роблю смачніші пельмені.
А закінчую проповідь словами: «Ти зрозумій, чоловіче, що коло плити стояти – то важкий труд, а мама вже старенька і має відпочивати. Тому добре подумай чи ти маму дійсно любиш, як на наступний раз будеш летіти до сумки!».