Ще відтоді, як ми зустрічатись почали, я з сестрою чоловіка ніяк не могли порозумітися. А як тільки я стала частиною їхньої сім’ї, одразу зрозуміла, що мені тут не раді. Я намагалася налагодити стосунки, якось згладити кути, проте стикалася зі стіною нерозуміння.
Перші два роки зовиця зі свекрухою просто користувалася моєю добротою. Вони знали, що я маю машину, і постійно просили їх кудись звозити. Інколи, могли мене й вночі розбудити, аби я кудись відвезла. Звісно, ні про бензин, ні про хоч якесь відшкодування мови не було.
Саме моя відмова в одній з таких нічних подорожей і стала приводом для невдоволення. І свекруха і зовиця ледь не щоденно мені пригадували не те, скільки разів я їм допомагала, а саме те, що я їм відмовила. Стосунки стали прохолодніші, а після того, як мого чоловіка попросили приходити на світа без мене і зовсім розділило нас.
Не повірете, за двадцять років нашого спільного з чоловіком життя, крига так і не скресла. Його мама і сестра регулярно влаштовували моєму Максиму оглядини з більш підходящими кандидатурами в дружини. Наші трійко дітей нікого не цікавили. “Ой, подумаєш! Онуки не діти, можна і не бачити” – девіз моєї свекрухи.
Ну а тепер класична ситуація – свекрусі і зовиці жити немає де. Ми ж у приватному будинку проживаємо, у нас уже років зо три все від сонячних батарей, а вони у місті сидять у холодних квартирах одна на восьмому, інша на одинадцятому поверсі.
Чоловік мій учора розмову розпочав, про всепрощення і надзвичайно важкі часи, коли всі образи потрібно забути і пробачити.
Я б і пустила їх, усе ж я ніколи не мала нічого проти них, скоріш вони відгородились, але ось що цікаво – просять не вони, а мій чоловік. Тобто, ніби як ми їх запрошуємо, а не вони просяться.
Не знаю, як бути. Ніби й хочеться людям допомогти, але чи варто?
Лідія Т.
26,11,2022
Головна картинка ілюстративна pexels.
