– Мамо, ви розійшлися п’ятнадцять років тому. Треба вже забути цю історію і жити далі! Мало хто розходиться, але якось живе далі і нормально спілкується з іншим, як цивілізовані люди. а ти корчиш з себе казна-що! Тітка Люда приємна жінка і я розумію, чому тато пішов від тебе до неї.
Я кинула слухавку. Напевно, я знову стаю на ті ж граблі з донькою, що ставала з чоловіком. Я справді не великодушна, бо вважаю, що забути те, що чоловік зі мною зробив – це дати себе ошукати знову.
Я справді п’ятнадцять років не говорила з чоловіком, він рідко відвідував дітей, тому це було легко, а аліменти платив через відправлення.
Мені зараз п’ятдесят років, а тридцять років тому я познайомилася з Андрієм, ми були одногрупниками і закохалися один в одного без тями. Я була ладна для нього зробити все: привести йому на світ дітей, їсти запарену мівіну і жити в гуртожитку.
Андрій розумів, що тільки залишившись на факультеті він зможе якось вибитися в люди і я приклала для цього максимум зусиль. Справа в тому, що всі матеріали шукала йому я, писала дисертацію йому теж я, він тільки перечитував і додавав якісь деталі, але основну роботу робила я. чому я махнула на свою кар’єру рукою? Все дуже просто – я вже няньчила сина і могла тільки в перервах між йог сном і годуванням, читати літературу і виписувати замітки, друкувати і формувати текст.
В нашій тісній гуртожитській кімнатці з’явилася на світ і донька, я старалася робити затишок в цій кімнаті, але безуспішно, адже зарплати Андрія не вистачало. вийти мені на роботу не виходила, бо діти були малі і я не мала досвіду роботи. Та я наївно думала, що допомагаю чоловікові, адже пишу для нього й конспект лекцій, самі лекції, читаю додаткову літературу, веду наш бюджет, економлячи на собі, адже Андрій мав гарно виглядати, бо ж викладач.
І ось йому дають квартиру, як молодому доценту від університету і він радо пакує валізи:
– Оксано, я полюбив іншу жінку, з нею я й буду там жити, а ти залишайся в цій кімнаті, я домовився з комендантом.
Я повзала по підлозі, я молила його нас не кидати, але він сказав, що я маю мати гідність, бо він ніколи не думав, що я така, меркантильна і слабка.
Сергію було десять, а Юлі сім, я поняття не мала, як я маю заробити на їхнє життя. Мене ніхто не брав на роботу по професії, я голова була мити підлоги, але тут мене зустріла стара знайома і запропонувала іншу роботу.
– Якщо вже мити підлоги, то за добрі гроші. Поїхали за кордон.
Я попросила маму допомогти пожити з дітьми і поїхала в світи. Через три роки я купила квартиру більшу, ніж у Андрія і з набагато кращим ремонтом. Далі поїхала знову заробляти на навчання дітям, далі на квартири і весілля.
Все віддала своїм дітям без останку, все для них і ось знову ті ж граблі – я не така привітна, мила, весела і щира, як тітка Люда. Вічно рахую гроші і працюю, не вмію відпочивати і жартувати, не вмію довіряти людям. Цікаво чого б це?
Я ніколи дітям не розказувала, чому батько пішов, вірніше, як батько мене покинув, коли я віддала йому все, бо любила безтямно і сліпо. Вважала, що вони виростуть і самі про нього складуть свою думку. Вірила, що батько має бути в житті дітей, навіть, коли я слова до нього промовити не хочу.
І я все це виклала доньці в довжелезному листі, вилила свою душу і сказала, що вона сама має приймати рішення, кого вона хоче бачити на своєму весіллі, бо вона зробить вибір, так само, як батько колись зробив свій.
– Мамо, я все прочитала, – зателефонувала донька, – Сказала батькові, що не хочу його бачити на своєму святі. Він відреагував дуже буденно, сказав, що тоді й подарунок дарувати не буде.
– Він не змінився, – сказала я їй, – Дякую, що вибрала мене.
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
