Не встигли ми мою доньку провести в останню путь, як зять мені на двері вирішив вказати. Бачте, у дім уже нова господиня прийти повинна після сорокового дня, а я зайва.
Я п’ятнадцять років за кордом працювала. Поїхала ще коли доня моя школяркою була, а повернулась, якраз на її тридцятирічний ювілей.
Усі зароблені гроші я не тратила, а відкладала євро до євро. Я ж з донькою у гуртожитку жила, свого кута не мала, от і збирала на квартиру.
На той час Неля моя уже заміж вийшла за свого Дмитра. Дітей ще не мали, але жили у нашій кімнаті в гуртожитку разом. Дмитро мені сподобався одразу. Працьовитий, не говіркий і такий, як вам пояснити, ну справжній якийсь.
Тож коли ми все ж придбали квартиру, я не задумуючись оформила її на доньку. тоді мені здавалось це правильним. Я ж не молодію, а біля них собі і їхніх дітей планувала і старість зустріти.
Переїхали ми, зробили ремонт гарний. Кімнату здавали, то було нам плюс до бюджету. Я на роботу пішла у садок де раніше працювала. Мені до пенсії треба було років добрати. Там і онуки пішли. Жили собі щасливо, аж поки чорна звістка не накрила нашу родину.
Доньки моєї не стало за пів року. Згасла мов свічечка, а ми тільки могли, що підтримувати її. І ніби й знали, що так буде, готувались, але коли все відбулось – я посивіла за одну ніч. Ото тільки троє онучат дрібних і давали сил зранку вставати, та жити, бо не знаю, як би воно й було.
Але, коли ще двох тижнів не минуло. як донку на той світ провели, мій зять заявив. що я маю виселитись із квартири. Виявилось, що поки моя донька згасала, він нову маму дітям підшукував. І от, тепер, після сорокового дня нова господиня готова в’їхати у дім, от тільки я зайва. Вони ніби як родина, а ніхто.
Може б воно і було, як зять хотів, але сестра ж моя юрист. Почувши про все, одразу взяласьза справу. Три роки ми із зятем ту квартиру, що на мої гроші була придбана. ділили. Зрештою, таки я виплатила йому певну суму і зі свого гуртожитку переїхала туди.
На той час усі мої онучата вже жили зі мною. Нова дружина мого зятя колишнього виявилась геть не моєю донькою. У її плани не входило виховання чужих дітей. ще поки не одружились, то вона доброю була, а вже як стала його дружиною. так і показала своє істинне обличчя.
Зараз зять щовечора у нас. Приходить, ніби. як до дітей, але я знаю, чого він хоче насправді. Сидить годинами, бавиться з дітьми, просміхається такою гіркою посмішкою і все у мене запитує:
— Нащо ж я все зруйнував. Жили б собі от так тихо і спокійно. Ростив би діточок. А так? Не хочу я туди йти… Добре знаю, як вона мене стрічатиме.
Могла б я його пожаліти, все ж він тато моїх онуків, але не можу. Кажуть, людям треба все прощати, але його вчинку я ніяк пробачити не можу.
За все в житті треба платити і нині він розплачується. Хіба ні?
Євгенія Павлівна Т.
17,06,2023
Головна картинка ілюстративна.
