Чим старшим він стає, тим скупішим, бо тепер в його словах немає ніякого жарту, а вже якась жага мене вколоти чи винадити від хати.
Та скільки я того беру, перепрошую, як дають – то беру, а як нема нічого, то й не беру.
Його дружина Настя завжди мені щось покладе – то городину свіжу, то якогось смальцю чи й ту саму курку, всього трішечки, бо скільки мені одній того треба?
Всяке в житті буде і ще його діти захочуть моєї хати, то треба від тепер про це думати, а не отак мені фиркати.
Знаєте, я все життя працювала при добрій роботі і так буває, що така сидяча робота дає на серце. Лікарі мені сказали, що мені треба схуднути, бо це добре для організму.
Тому я не дуже люблю їжу дуже смажену чи жирну, а більш таку дієтичну – курку, кролика чи маленька коза або баранець.
Мені вже не молоді роки, що організм все перетравить, а вже сімдесятка на носі і я не можу допомагати братові по господарці, як він собі то уявляє.
Роки вже не ті і нехай молоді роблять, у нього двоє доньок, то вже мають чоловіків, є кому працювати.
А не я, як прийду на поріг, то вже мені докори, що я не працюю, а продукти беру.
А доньки його продукти не беруть? Чи вони не живуть на землі, яка теж по праву моя, бо батьки нам обом хату залишили, але я старша, то пішла у світ сама на себе заробляти.
Іван залишився при батьках і так оженився та привів Настю до батьківської хати.
Правда, за ці роки він її практично переробив, але ж земля залишилася та, що й була. Навіть ще стара яблунька так і залишилася рости біля паркану, щедро сіючи плоди на вулицю. Не раз він свариться, що чужі корови яблука з’їдають і він не встигає визбирати. Отакий скупий не лише до мене.
Так от, місце тут і моє є. але ж я ні разу не сказала, що хочу собі його половину. Не сказала.
А, коли траплялося, що він мав у місті заночувати, то хіба я йому говорю таке з порогу, як він мені?
Навпаки, приготую та почастую, постелю та ще й в лікарню піду з ним чи кудись в контору державну.
Скільки я йому добра за життя зробила – не цінує й на грам. Зате, що дав курку, якій скоро років шість було і її просто неможливо було зварити, бо пішло більше газу, ніж її вартість на базарі, то він впоминав може й місяць.
Знаєте, поки я була молода, то я ще так не зважала на ті його кпини, мовляв, як до роботи, то Марини нема, а як їсти, то Марина найбільшу ложку тягне.
– О, ти приїхала, – каже, – Якраз вчасно – ми лиш з поля, бо картоплю засадили.
– О, ти приїхала, а ми сіно скидали!
– О, ти приїхала, то онуків побавиш!
Я перепрошую, але я не маю сили на таке, а тим більше діти бавити, то треба до них мати і підхід і здоров’я. Я нічого не кажу, бо й дам їсти і дам пити та переодягну, але мене після того так голова болить. Мені легше вже не приїжджати, коли оці сезонні роботи, бо навіть, коли допомагаю, то завжди щось не так: не так рядок тягнула, там квасолю пересапала, там погано загребла, там дитина вікно розбила.
Але він не дивиться, що я свою квартиру заповім комусь з них – або Алінці, або Марічці. То я хочу аби мене гарно приймали і гарно на старість доглядали, а не кожну градинку рахували.
Фото Ярослава Романюка.
