fbpx
Історії з життя
Невдалий жарт

Настя нервово снувала подвір’ям. Бралася то за одну, то за іншу роботу, проте жодної не могла довести до ладу. Руки не слухалися, а відчуття образи вужем стискало усередині.

Ще б пак, щоб це її, завжди таку кмітливу і спритну, обдурив рідний онук? Ще й чоловік її заодно з онуком реготав, коли вона дістала з шухляди дзеркальце. «Чи ти забула, Настуню?

Нині ж – перше квітня, день жартів і сміху. Андрійко хотів розсмішити тебе. Тому й придумав, що нібито у тебе на носі якась пляма з’явилася”, – заливався дзвінким, як у юнака сміхом, пише газета “Наш День“.

Настя розуміла: рідні справді покепкували з неї – не зі зла. Але вдіяти зі своєю образою нічого не могла. Аякже, гадає онучок, що як літа її жіночі ближче до осені котяться, то вже й до своєї зовнішності вона байдужа?

Якраз і навпаки: саме зараз, у свої 56 Насті хотілося гарно виглядати, щоб ніхто й не здогадався, скільки їй років. Он Вірі, її подрузі, скоро 60, а хто дасть? І макіяж, і зачіска модна, й одягається по-сучасному. Щоправда, живеться подрузі у місті легше, ніж Насті у селі. Відколи Віра переїхала туди, наче помолодшала, розквітла. Іноді приїжджає вона у село, навідується до батьківської хати, за якою Настя дивиться. Тоді вони удвох наговоритися не можуть.

По-правді, скучила вона за Вірою. Сумний настрій враз просвітлила блискавична думка: а чому б Віру нині їй не здурити?

Зателефонувати і сказати, приміром, що загорілася її хата? Хоч нічого цінного у ній не зосталося, все ж Настя знає напевне: Віра злякається і приїде. Ох, і посміються вони з цього її жарту! А тоді Настя пригостить подругу свіженькими пирогами з яблуками та чорницями. Віра дуже любить такі, заодно – ще й додому візьме. А ще молока їй дасть, сметани, грудку сиру, як завше.

«Як так – хата загорілася? Від чого? Що ти таке кажеш, Настуню?» – надривчасто кричала у слухавку Віра. «Приїжджай. Тут усі сусіди зібралися гасити пожежу. Поспішай, скоро якраз автобус буде», – упевнено, на одній ноті строчила Настя.

Вийшла з хати і попрямувала на Вірчине подвір’я. Старенька хата голубими вікнами очима дивилася на Настю. На квітнику виставили зелені стебельця нарциси, а у садку під кущами жасмину розквітли запізнілі підсніжники. Настя здивувалася: звідки вони тут взялися? І згадала, як Віра колись з корінчиками викопала кілька рослинок у лісі і висадила у садку.

Поважним кроком Настя обходила Вірине обійстя, аби упевнитися, що усе тут в порядку. Ото вже реготати вони будуть з такої її витівки! Десь за годину Віра приїде. За той час Настя встигне і стіл накрити, і кошик подрузі скласти. Завжди так робить, коли Віра приїжджає. А потім онуки подруги Катруся з Антончиком телефонують Насті і дякують за смачні гостинці. Звісно, вона радіє, бо й справді, такого смачного молочка, як дає її Лиска, годі напитати…

Раз-по-раз заглядала у вікно: чи не приїхала Віра? Он, здається, це її постать видніється наприкінці городів. Отже, Віра скоротила шлях. Спішила бідолашна… Ось її тоненька фігурка уже з’явилася між розлогими вишнями, що ростуть на стежці, яка розділяє їхні обійстя. Настя усміхнулася, спостерігаючи, як широко розплющеними очима Віра втупилася у свою хату.

Потім повільно зайшла за хвіртку… Настя уявила, як незабаром Віра увійде до неї з тоненьким прутиком у руках і злегка потягне ним її по спині за такий жарт. «Я йду корову доїти. Як тітка Віра з’явиться, хай зачекає”, – сказала онукові. Відтак навмисне гримала відрами на подвір’ї, аби Віра почула.

Настя проціджувала молоку через білосніжну марлю, щедро наливала у слоїки для Віри. Віра ж не прийшла…

«Образилася! Горда!» – скептично засміялася і вирішила першою завітати до сусідки.

Тихенько постукала у двері. Віра не відчинила, і Настя, хвильку постоявши, натиснула на клямку.

На ліжку, вкритому стареньким вишиваним покривалом, лежала бліда, як полотно Віра. Поруч – на столику – пляшечка із серцевими краплями і пігулки валідолу…

Настя ніби задерев’яніла. А потім вмить оговталася і стала поїти Віру ліками, обливати водою. «Віруню, благаю, розплющ очі, я ж пожартувала! Нині – перше квітня», – сльози котилися по обличчі Насті. Тремтячими пальцями вона набирала номер сільської фельдшерки. На щастя, та жила неподалік і вчасно зробила Вірі ін’єкцію. А потім викликала «швидку».

І ось Настя знову збирається до лікарні. До Віри. Лікарі констатували їй сильне нервове потрясіння, що призвело до серцевого нaпaду.

«Прости мені, Віруню. Чи ж думала я, що стара хата така тобі дорога? Хотіла побачитися з тобою і ось так, по-дурному, тебе покликала», – оправдовувалася Настя. Один Господь знає, що вона пережила, відколи Віру рятували лікарі.

Тепла усмішка розквітла на Віриному обличчі. «Куди ж я подінуся від тебе, подруго?

Звісно, я тобі прощаю. А ти запам’ятай: у яких би хоромах не жила людина, все ж батьківська хата для неї – найбільша скарбниця. У ній пам’ять вічна живе. Я думала, що збoжевoлію тоді».

Настя благала Господа, аби її подруга скоріше одужала. А вона тепер назавжди запам’ятає: не всякий жарт можна назвати жартом. Та й жартувати треба уміти. Навіть першого квітня…

Марія МАЛІЦЬКА

facebook