Сусідка Оля працює в інфекційній лікарні, миє там підлогу, прибирає в палатах і коридорах, ревізує холодильники, викидаючи з них після численних попереджень хворих зіпсовані продукти. Посада у неї не санітарки, як раніше називали таких працівниць, а молодшої медичної сестри, що придає значущості, але не звільняє від відра і швабри й не зменшує кола обов’язків.
ОЛЯ привітна й товариська, живуть удвох із товстим вайлуватим котярою Вовчиком, який отримав ім’я колишнього чоловіка, що подався у світи років 20 тому. Жінка недавно вийшла на пенсію, але роботи не залишила, бо на ті копійки, якими наділила держава, не проживеш. Та й робота їй до снаги, бо, моторно виконуючи обов’язки, має особливий дар спілкування з хворими: вислухати, підбадьорити, пожартувати. Пригощає пацієнтів, надто тих, до кого ніхто не навідується, пиріжками й фруктами з дачі.
За матеріалами – “Вербиченька”.
А мені Оля приносить свої вечірні історії, які розповідає за чаюванням. Ось дві з останніх.
Річниця весілля
НІНА збиралася не в лікарню, а на річницю їхнього з Данилом весілля. 20 років! Дорослий син. Відколи Івась подався в Польщу на заробітки, жінка все намагалась якось урізноманітнити їхнє з чоловіком життя. Кажуть же — після 40 воно тільки починається. Додала затишку в домі, навіть у спальні зробила невеликий ремонт: шпалери переклеїла, нові штори закликали у віконце сонечко. Їй дуже хотілося, щоб Данило, як це було в перші їхні шлюбні роки, був уважний і лагідний, допомагав у побуті, цікавився її роботою. Бувало, вони допізна обговорювали пустощі Ніниних вихованців — вона працювала в школі-інтернаті — чи просто довго разом чаювали.
Та все гарне чомусь пішло в небуття. Чоловік допізна не йшов із роботи, був якийсь відчужений. Нічого, думала Ніна, просто у нас давно не було свят. Ось є нагода його влаштувати. Зробила розкішну зачіску, модний манікюр, викупила замовлену в Інтернеті сукенку, щоб здивувати чоловіка. Взяла на роботі відгул і цілісінький день поралася на кухні, наготувала, як на справжнє весілля.
Мокрою рукою взяла слухавку, бо висвітився чоловіків номер: «Ти скоро, Даню?». З цієї секунди почалося все погане. І наче нереальне. Зранку йшов із дому здоровий, а зараз чоловік сказав, що в лікарні, на роботі йому стало зле. «Ти не турбуйся, сюди не пускають, — сказав, — завтра поговоримо».
Дарма що вечоріло, а лікарня була в іншому кінці міста. Ніна спакувала смачні наїдки і поїхала. У відділення її не пустили, але жінка дочекалася медсестри, яка милостиво згодилася передати Данилові пакунок. Повернувшись, вона запитала Ніну: «А ви хто йому будете, там біля нього дружин». Відчувши жінчин стан, сестричка зжалилась і провела Ніну у відділення, де в коридорі, обійнявшись, прощалися двоє…
Як верталася, що робила вдома, не пам’ятає, лише гупало у скронях чоловікове зізнання, що з тією жінкою у них давно… Наступного дня Ніні стало зле. Після кількох днів лікарняного опинилася у стаціонарі «Головне — ви будете жити, — сказав їй лікар через кілька діб. — Дихайте, дихайте сама!»
Ніна вчилася дихати, щоб жити далі.
Випадок із практики
ІВАН Петрович одразу зрозумів, що з цією пацієнткою не оббереться клопоту. Ще звечора зателефонувала медсестра, що у відділення доправили новеньку, вона важка, а чергує молоденький, щойно з інтернатури, лікарів бракує взагалі, а досвідчених — й поготів.
Не хотілося полишати затишний диван, детективний серіал і пірнати в мряку осіннього вечора. Але до ранку спокою вже не було б, та й звітувати, куди пішов, нікому. Іван Петрович після розлучення давно жив одинаком.
У палаті, де, крім новенької, було ще троє жінок, не спали. Віра важко дихала під крапельницею. «Без інтенсивної не обійтися», — подумав. Потім чекав, поки жінку переведуть у іншу палату. На тумбочці побачив забутий нею телефон, знову піднявся поверхом вище. «Може, комусь повідомити, де ви, що потрібно принести, — запитав пані Віру. — Лікуватися маєте довго». «Немає в мене нікого, — мовила тихо, — дякую за турботу». І глянула на лікаря очима, повними смутку, такого синюватого смутку, що аж перелився за край.
Він поніс той смуток вулицями дощового міста, аж до порога свого дому, і, згадавши батькове напуття, який усе життя був сільським фельдшером, що роботу слід залишати на роботі, лише усміхнувся — не виходить це в їхньому роду.
Коли Віру перевели назад у його відділ, щодня залишав черговій медсестрі пакунок, мовляв, Вірі Степанець передали. Фрукти, соки, мед, горіхи. Жмут рожево-червоних айстр. Здивована жінка не могла второпати, що за незнайома добра душа дбає про неї. Поміж персоналу теж прокотилася хвиля — колеги відчули, що їхній завідувач опікується пацієнткою по-особливому. Їздив до неї на роботу, щоб вибити матеріальну допомогу, кілька дорогих препаратів не інакше як за власні гроші купував. Але ні просторікувати, ні пліткувати нікому й на думку не спадало, всі пам’ятали важку історію кохання Івана Петровича й іще важчу — розлучення. Щось таке, вочевидь, було в цій тендітній непоказній із виду жіночці, яка змогла зачепити тонку струну в згорьованій чоловічій душі…
Віра пролежала в лікарні з місяць. Були то дні, коли світу Божого не хотілося бачити, так їй було зле. Тоді настав просвіток, виходила в коридор, дивилася, як за вікном літо плавно перетікає в осінь, як вітер зриває листя з тендітних берізок і жбурляє їх на вогнища яскравих айстр. Так і її, Вірине, серце, що давно не знало радості й забуло про ніжність, життя зненацька кинуло просто в руки цього спокійного надійного чоловіка. Вони й говорили, і довго мовчали. Між тими паузами, здається, проживали і відпускали все, що було. І боялися думати наперед. І вже знали, що там, за лікарняним вікном, усе неодмінно збудеться…
Автор: Ганна БОЙЧУК.
Фото – ілюстративне.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.
