Ну ось тобі, Галинко, і подяка за все хороше! Ходять по квартирі мовчки, навіть на “Добридень” не відповідають. Як потрібно було, то “Ой, мамочко, допоможіть”. А тепер і привітатись не бажають, ображені, бачте. А я так сказала раз і повторю, якщо потрібно буде. Що то узагалі за вигадки такі, тим паче у наш час?
Син до мене з невісткою два місяці тому переїхали. Квартиру вони тут недалечко орендували, але з початком війни, обоє без роботи залишились. Ще трохи, поки накопичення у них якісь були, то вони протримались, а потім до мене мусили переїздити. Дуже вже просили допомогти їм. Обіцяли, як тільки знайдуть роботу, так одразу й переїдуть. Самі розуміли, що то не діло жити разом у такій маленькій квартирці.
Я, звісно, прийняла їх з радістю. Вони у мене прекрасні. Пара просто чудо яка з них вийшла. Я все за сина свого переймалась, надто він уже довго не женився. Вже й рукою махнула, як не як, а вже й за сорок йому було, аж тут Неля з’явилась у нашій сім’ї. Така вже вона хороша, така хазяйновита. А з моїм Максимом, як же ж вони гарно поміж собою. Дивишся – душа радіє.
Так от, переїхали вони до мене. І все б нічого, усім я була задоволена, але ж у них ледь не щоденно гості. Як не куми, то друзі, або однокласники, чи то однокурсники, співробітники. Усі приходять компаніями такими гарними і всіх мої діти радо приймають, пригощають і поять. Інколи, до ранку на кухні у них співи під гітару і неголосна мова. Сусіди не жаліються, я проти.
Справа в тому, що і невістка і син поки без основної роботи. Підробітки є. звісно, але заробітку немає. Що принесуть у дім, те й з’їдають, а от на те щоб гостей прийняти гроші де брати? Правильно – у мами. А ціни зараз які? Звісно, люди не з порожніми руками поріг переступають, різносолів не вимагають, але навіть картоплю і ту придбати потрібно. А на десять чоловік? А щодня?
От я і сказала сину тиждень тому, що годувати усіх його друзів і знайомих ні сил, ні грошей не маю. Він був враженим. Звісно, у нього в голові не вкладається, як то не мати за що гостей зустріти. До війни і він і невістка пристойно заробляли і звикли мати все, але ж зараз час трішки не той.
— Мамо, каже, – як же ж це? А що я людям скажу? Це ж друзі, ми так звикли, завше так жили. Я влаштуюсь на роботу і з першої ж зарплатні все поверну.
— Може й повернеш, але спочатку влаштуйся. А друзям поясни, що зустрітись и й у них можете. Якщо справжні друзі, зрозуміють, що ситуація у тебе не така, що можеш щоденно їх приймати гостинно.
От тепер зі мною і не балакають обоє. Образились. Ще пробували доводити, що в них усе культурно і друзі приходять аби поговорити а не наїстись, але я стою на своєму.
Хіба ж я не права? Чому я повинна сім тисяч своєї зарплатні витрачати на те, аби пригостити незнайомих мені людей. Тим паче, у такий час скрутний.
Галина П.
13,10,2022