Пів року тому моє життя перевернулося. Олександр, мій чоловік, з яким ми прожили душа в душу двадцять років, покинув мене. Я й уявити не могла, що він давно зраджував, мріючи про нове щастя з іншою.
Моя недуга стала для нього сигналом: настав час діяти. Він вважав, що гідний лише найкращого, а я вже не вписувалася в його плани. Тієї миті, коли я найбільше потребувала його підтримки, він холодно заявив, що йому потрібна молода, енергійна жінка, яка надихатиме його.
Тепер я жила сама. Донька Марія переїхала до свого хлопця, а я намагалася звикнути до тиші в квартирі. Телефонний дзвінок від давньої подруги Олени, з якою ми зі школи були нерозлучні разом із Софією, повернув мене до життя.
Мені зателефонувала моя давня подруга Олена, з якою ми дружили ще зі школи. Ми з нею та ще однією нашою подругою Софією колись були нерозлучною трійцею.
— Ну, привіт, я рада, — трохи стримано відповіла я.
— Годі хандрити, подруго! Давно пора забути і відпустити. А ти все переживаєш. Було б за ким! Подумаєш, зрадник втік. Туди йому й дорога. Пів року вже минуло, а ти все киснеш.
— Та годі, Олено. Не будемо про це, — не дала договорити я їй.
— Отож — не будемо. Ми тобі ще такого чоловіка знайдемо — сама здивуєшся!
— О, цього мені точно не треба! Такого добра мені й даром не потрібно! — надто емоційно відреагувала я. — Я тепер вільна і дуже рада цьому.
— Ну, я за тебе рада, якщо так. Значить, жодних питань. Тож готуйся, у суботу вранці я за тобою заїду. Щодо їжі ми з Софією домовилися. Її Тарас нам шашлик замаринує, зелень у них на дачі вся своя. Ну, а решту, по дрібницях, я сама куплю. У мене якраз завтра після обіду буде вільний час. Потім порахуємо і розкидаємо на всіх. Від тебе потрібен гарний настрій, зручний спортивний одяг і бажання зустрітися з давніми подругами, — бадьоро видала найділовитіша з нас трьох Олена.
— Добре. Буду готуватися! — усміхнувшись, відповіла я.
Я дійсно раділа, що через три дні ми всі разом зустрінемося, посидимо на затишній дачі у Софії і згадаємо нашу молодість.
Зараз я жила сама. Моя доросла донька Марія нещодавно переїхала до свого хлопця, з яким вони незабаром збиралися йти до РАЦСу. А чоловік?
Олександр покинув мене пів року тому. Ніколи б я не могла подумати, що з нами таке колись станеться. Завжди вірила йому беззаперечно і навіть не допускала думки, що він може покохати іншу.
Яку іншу, якщо ми — одне ціле? Ось уже понад двадцять років живемо душа в душу, усі вихідні разом, усі свята, усі відпустки.
Коли і як сталося, що Олександр став для мене чужим? Чому я цього не помітила? Чому жодного разу не засумнівалася в його вірності?
Так я картала себе безсонними ночами після того, як він пішов. А потім сама ж розуміла — це нічого б не змінило. Той, хто задумав зрадити і піти, обов’язково це зробить. І ніхто йому не завадить.
Чоловік оголосив про те, що йде у той момент, коли мені найбільше потрібна була його моральна підтримка. Тоді я щойно перенесла недугу складну.
Я була на лікарняному після виписки і сиділа вдома. Чекала чоловіка з роботи, готувала обіди і вечері. І чекала його підтримки та розуміння.
Якихось слів, добрих і теплих. Про те, що він усе ще мене любить, як колись. Як у молодості, коли ми тільки познайомилися. Про те, що я для нього, як і раніше кохана. Чекала, але не дочекалася.
А дочекалася зовсім інших слів. Несподівано холодних і чужих.
— Ти не замислювалася, чому природа так влаштувала — ви, жінки, старієте набагато раніше за нас, чоловіків, — почав Олександр здалеку.
— Хто тобі це сказав? Ви теж старієте, просто у вас це зовні не так помітно. А за статистикою дуже мало чоловіків доживають до похилого віку, на відміну від нас, жінок, — я хотіла все перевести на жарт, тому говорила з усмішкою.
Запала незручна тиша. Я бачила, що Олександр не жартує.
— А навіщо ти мені це зараз кажеш? — уже без усмішки запитала я. На душі стало тривожно.
— Я сподіваюся, ти сама це бачиш. Якими різними ми тепер стали з тобою, — похмуро говорив Олександр, намагаючись не дивитися мені в очі.
— Що? Про що ти? — я ще не розуміла, що відбувається, але таким свого коханого Сашка бачила вперше.
— Я молодий чоловік, і мені хочеться бачити поруч із собою таку ж молоду й енергійну жінку. Розумієш? Щоб вона мене надихала і ділилася зі мною своєю молодою енергію.
Він замовк рівно на пів хвилини, а я в цей час не могла вимовити ні слова. До мене раптом дійшов увесь сенс його слів, увесь їхній сенс.
— Тобто я, сорокап’ятирічна і наразі не надто здорова, тебе вже не влаштовую, я так розумію. Яка вже в мене тепер енергія?
— Ти сама все розумієш. Я йду. Ні, не треба, не питай, хто вона і як я міг так вчинити! Міг, я, міг. І це життя. Захочеш влаштувати свою долю, знайдеш собі когось відповідного. Хоча, навіщо він тобі? Краще займися собою, своїм здоров’ям. Дивись, скоро Марія зробить тебе бабусею, будеш із онуками няньчитися. Теж чудове заняття, а чому б ні?
Олександр, мабуть, хвилювався, тому був особливо непривітний зі мною тоді. Так я вирішила про себе.
— Іди. Не тримаю.
Квартира, в якій ми прожили з чоловіком понад двадцять років, була моєю дошлюбною власністю. Тож Олександр на неї не претендував.
Та й не міг. Але дещо з меблів і побутової техніки забрав, коли йшов. Я не заперечувала. Забирай і йди з мого життя назавжди — так я йому і сказала.
Донька поставилася до рішення батька філософськи, у неї в той час розвивався роман із Богданом. Їй було не до проблем батьків.
— Мам, не переживай. Не ти перша. З моїх трьох подруг тільки в однієї батько живе з матір’ю. Ну такі вони, що поробиш! Найголовніше — назад його не пускай. А то сподобається батькові, так і бігатиме, — міркувала вона по-дорослому.
— Не пущу. Та він і не повернеться. Хіба від таких повертаються?
— Ой, ще й як повертаються! Саме від таких найчастіше і повертаються назад, — Марія думала, що заспокоїла мене, але я лише зітхнула.
Нещодавно сусідка розповіла мені, що бачила Олександра в супермаркеті з його новою обраницею.
— Така, вся з себе. Вії наклеєні, нігті – ого-го. Як лялька, ні дати ні взяти.
Сьогодні, в суботу, я встала раніше, щоб встигнути підготуватися до поїздки на дачу. Я хотіла зробити дівчатам сюрприз і вирішила спекти свої фірмові булочки з корицею.
Усе було майже готово. Я вже вдягнула світло-салатовий літній спортивний костюм, куплений спеціально для цього випадку, і легкі мокасини з тонкої білої шкіри. На голову приготувала світлу бейсболку від сонця.
У цей момент пролунав дзвінок у двері.
— Дивно, — глянувши на годинник, здивувалася я. — До приїзду Олени ще хвилин двадцять-тридцять. Раніше виїхала, чи що? На неї це зовсім не схоже.
А коли відчинила двері, то навіть трохи розгубилася.
На сходовому майданчику стояв Олександр. Поруч із ним, біля ніг, як слухняне цуценя, лежала сумка з речами.
— Привіт! — усміхнувся колишній чоловік широкою чарівною посмішкою. — Не чекала?
— Ні, звісно. Ти правий, як ніколи! А що? Забув, де живеш? Так я нагадаю — не тут!
Я не запрошувала Олександра всередину. Так і стояла у дверному отворі.
— Ти кудись поспішаєш? — з цікавістю роздивляючись пострункішу і таку гарну в цьому модному костюмі мене, запитав він. — Нарядилася ж як! І зачіску змінила, бачу. Тобі, до речі, стрижка дуже личить. А чому ти раніше так не стриглася?
— Так, зуби мені не заговарюй. Кажи, що тут забув, і йди. Мені справді ніколи.
— Я повернувся. Додому, так би мовити. В сім’ю, до рідних людей.
— А там що? Енергія вичерпалася, чи що? — усміхаючись, запитала я.
Мене ця ситуація почала веселити. Ні, таки є на світі справедливість! Є! І зараз я повною мірою помщуся тому, через кого пролила стільки сліз.
Я дивилася на чоловіка і не вірила своїм почуттям. Я його більше не любила. Зовсім! Нічого не відчувала, крім гидливості та жалю, що стільки років було витрачено марно поруч із зрадником..
«Треба ж, які зміни з нею сталися! Хто б міг подумати! Схудла, рум’янець он який на щоках, волосся пофарбувала і підстригла, і як це все їй пасує!» — думав він.
— Я повернувся назад, пустиш? — боязко запитав він.
— Ні, звісно! Що ти вигадав? Пішов — усе! Назад дороги немає! А ти що думав — побігаєш і повернешся? А я чекатиму тебе з розпростертими обіймами? Ні, мій любий, не буду. Навіть не збиралася, — говорила я йому з зухвалою посмішкою.
— Ти мене пробачиш, я знаю. Ти добра, — упевнений у власній неперевершеності та незамінності, промовив Олександр зверхнім голосом.
— Так, я добра, Олександре, але зовсім не наївна. Тому тут на тебе нічого не чекає. Бери зараз свою сумочку і йди на всі чотири сторони. До останньої, я так розумію, дороги вже немає. Прогнала? Так тобі й треба. Але ти не сумуй, ти молодий, енергійний чоловік, у самому розквіті сил. Знайдеш собі ще. Обов’язково!
— Ну що ти вередуєш. Ну, посварила і досить. Пусти мене. Ти ж найдобріша з усіх жінок на землі. Пусти!
— А навіщо? Що, старість близько, замаячила неподалік? Доглядати за тобою нікому буде? Так? А я теж не можу. Я добра до тих, хто цього заслуговує. А ти ні, не з їхнього числа, — сміливо відповідала я.
У цей момент задзвонив мій телефон. Побачивши на екрані номер подруги, я вирішила трохи пожартувати.
— Так, любий, слухаю тебе! Вже приїхав? Який ти швидкий, як ракета! Ну добре, чекай. До себе тебе не можу запросити, тут проблема. Так, скоро вийду сама.
— Ти що там, з ким ти говориш? — приголомшеним голосом запитала Олена.
— Тут у мене гості непрохані з’явилися. Зараз вирішу питання і вийду до тебе, любий, — усміхаючись у порожнечу, продовжувала я дивувати Олену.
— Аудієнція закінчена. Я мушу їхати. Нас із… із Максимом запросили друзі на дачу, шашлик, свіже повітря. Усе таке. Загалом, мені зовсім ніколи, Олександре. Зовсім! Якщо у тебе все, то бувай!
Я із задоволенням грюкнула дверима перед ошелешеним колишнім чоловіком. І розсміялася.
Олександр вийшов у двір і обвів поглядом стоянку, де зараз було десятка два машин. Яка ж із них приїхала за його дружиною? Дуже цікаво!
Він сів на лавку неподалік і став чекати. Ось вийшла я, у красивому яскравому костюмі і білій бейсболці, в руці у мене була невелика сумка з продуктами. Обличчя моє було радісним і щасливим, Олександр це добре бачив.
Я сіла в машину з тонованими вікнами. Йому так і не вдалося побачити, хто сидить за кермом.
— Значить, не збрехала. Уже встигла, завела собі залицяльника. І як швидко, ти подивися! Хто б міг подумати! А я ж вирішив, що їй тепер тільки з онуками возитися в її віці. А вона ще нічого, красива, — думав Олександр із жалем.
Він підвівся і неохоче поплентався в своє нове життя. Яким воно буде тепер, чоловік не знав.
