fbpx

Одна Юстина Павлівна на світі залишилась, лиш тільки мій чоловік і був їй ріднею, хай і далекою. Поки ще при здоров’ї була, то до нас родичалась сяк-так, а вже як відчула, що до землі хилить, так ріднішої людини і не знайти. Коли злягла, так ми її у свій дім забрали, бо ж усі ми люде, як лишити живу душу у такому стані саму?

Одна Юстина Павлівна на світі залишилась, лиш тільки мій чоловік і був їй ріднею, хай і далекою. Поки ще при здоров’ї була, то до нас родичалась сяк-так, а вже як відчула, що до землі хилить, так ріднішої людини і не знайти. Коли злягла, так ми її у свій дім забрали, бо ж усі ми люде, як лишити живу душу у такому стані саму?

Догляд за літньою людиною, та ще й за тією. яка рухається насилу, справа, ой яка не легка. Я працюю і чоловік мій теж на роботу ходить, але все одно, більша частина турбот на мої плечі лягала.

Юстині і їсти потрібно було зварити окремо, і речі прати часто. та й переодягтись, теж я. Ну а як, я ж жінка. Не піде ж те чоловік мій робити. Та й з роботи він заледве приповзав пізно ввечері, тож виходило, що саме я родичку його і гляділа.

П’ять років вона біля нас прожила, останній лежача вже була. Ми найняли помічницю, аби хоча б вночі біля неї сиділа, бо стан у бабусі був не певний. Не розуміла вже вона чи то день, чи ніч. Могла волати, кілька разів мало Богу душу не віддала, бо я виморена заснула, тож помічниця мені була просто необхідна.

Про те, як будемо розпоряджатись спадком ми із чоловіком ніколи не говорили. Мені було саме собою зрозуміло, що отой дім у передмісті ми продамо, а гроші між нашими дітьми поділимо. Треба сказати, що дітей спільних у нас не має. Я виходила заміж за вдівця із сином, а в мене уже була донечка. Ми тоді навіть мови не заводили про дітей спільних. Та й у сорок років якось дивно про продовження роду думати, погодьтесь.

Одразу скажу, що будинок у бабусі Юстини хоч і не був великим, але знаходився у такому місці, що покупці у чергу вибудувались. Я донці обіцяла, що віддам їй гроші з продажу. Моя Ірочка заміжня. Вони із чоловіком квартиру в кредит узяли на кілька десятків років у них тих виплат. А от така сума кругленька була б до речі і дуже. Донька тоді від щастя по кімнаті стрибала, як уже всі документи мій чоловік оформив і дім на продаж виставив.

А тепер уявіть моє здивування, коли мій Павло усі гроші не між дітьми поділив, а до копійки сину своєму вручив. Навіть радитись зі мною не став, нічого не обговорював. Коли ж я запитала як так і чого він таке втнув тишком, той здивовано на мене поглянув і видав:

— А чого я в тебе питати мав? З якої радості? Це мій син, той будинок – мій спадок. Петро у своїй Франції за ті гроші уже придбав невелику квартиру у своєму містечку. А чого ти так реагуєш?

У мене просто слів забракло. Я й досі від обурення аж підстрибую вся. Ще й спокій з яким він те говорив, ну просто з колії виносив.

— А й дійсно, – кажу йому, – Чого то я так реагую. Хіба ж ми із тобою сім’я. Хіба ж я п’ять років поспіль із Юстиною, мов з дитям малим возилась?

— Ну так ти сама на себе ті обов’язки узяла. Я тебе про це просив?

— Ах, не просив, значить. То я тебе прошу з мого дому і то бігом.

Виставила я того вечора Павла свого, а він ще й вийшов голову високо піднявши, мовляв дасть собі раду і без мене.

Звісно, донька була дуже неприємно вражена новиною, але її здивувало не те, що вона не отримала гроші, а те як тато повівся узагалі. А вона чоловіка мого одразу ж коли він у домі нашому з’явився “татом” кликати почала. Хоч їй я могла поплакатись.

Пробувала я до Петра у Францію дзвонити, думала поясню, син усе зрозуміє. Все ж вони із донькою моєю гарно дружать і досі:

— Тато казав, як ви із ним вчинили, – мовив холодно, – Не очікував від вас такого. Все ж він з вами життя прожив, а ви його на вулицю так просто.

Там теж глуха стіна, увесь у тата свого. Ти йому про одне, а він своєї води у ступі варить.

Однак, час пройшов, а чоловік мій став проситись назад. Прийшов із понурою головою, увесь такий бідний і знедолений:

— Ну куди я піду? Ти поспішила дуже, не розібралась. У мене ж нікого крім тебе, в усьому світі білому. – а далі сльозу пустив, – Син єдиний і той батька покинув. Сказав, що нічим допомогти не може, адже мешкає за тисячі кілометрів, навіть не телефонує. А я ж заради нього стільки зробив. Пробач мене Надіє. Тепер я зрозумів свою помилку.

Донька моя, душа добра, просить тата простити і впустити назад. Бо ж і справді де ти у 60 дім знайдеш, та й життя з нуля почнеш. Однак я і бачити його обличчя не бажаю. У вухах стоять оті його слова зверхні і погляд отой гоноровий, коли казав, що у нього лиш одна дитина.

Ну от скажіть мені на милість, ви б прийняли його знову? Невже так важко мене зрозуміти?

31,10,2023

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page